Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— Аякже, все, як раніше.

— Атож, вірю. Он там твій тато йде, — він відвернувся, цієї ж миті по моєму плечі постукали, і коли я озирнулася, то батько вже йшов геть, відтягуючи мене за собою на невидимому, але дуже міцному повідці.

— До нових зустрічей, — сказала я, підводячись, — ми їдемо наприкінці липня.

— Та за цей час можна багато встигнути! Вигляд маєш чудовий! — долинуло до мене з того кінця тенту.

По обіді, нехтуючи дорогоцінною сієстою, татусь вирушив зі своєю слухняною дитиною в Ебру, шукати квартиру. Цехоцькі нахабніли від сезону до сезону й цього разу готувалися здерти з нас кругленьку суму. Ми брели розжареним шосе, й було видно, як на асфальті з’являються міражі тремтливих калюж із відображенням машин, що проїздили повз нас, та білясто-блакитного неба.

— А що, я чула, до нас, може, Мирослава приїде? — запитала я, щоб розрядити обстановку (за балачки з Сашком мені добряче перепало).

— Ти взагалі коли-небудь слухаєш, що тобі кажуть? — буркнув татусь.

— Ну…

— Вони вже взяли квитки!

— А! Справді? А Валентин із Марійкою теж будуть?

— Не дратуй мене. Звичайно, будуть.

Це була перша темна пляма, що виникла на світлій смузі мого прийдешнього й відносно безхмарного життя.

У Києві ми бачилися не просто рідко — я та моя сестра, старша за мене на 14 років, яскравий приклад добропорядної матері-господині, відповідального співробітника й просто дуже серйозної людини. Татова радість і втіха. А я і в найстрашнішому сні не могла припустити, що це добропорядне сімейство навідається до нас у Імрайку.

Нічого нормального ми цього разу не знайшли, і крізь ту ж таки несамовиту спеку, розжареним, як пательня, шосе рушили до «Марата», де містився невеличкий стихійний ринок, — щоб купити фруктів-овочів.

На зворотному шляху нам посигналив червоний «Фольксваген» (а в мене вже відпадали руки, запліталися ноги й у роті пересихало). Цехоцький вистромився з відчиненого вікна та, спираючись на кермо, звелів закидали свої сумки в багажник і сідати.

Татусь почав молоти якусь маячню, не треба, мовляв, ми самі, а я пожбурила пакунки на асфальт і заволала, що зараз просто впаду, і якщо пропонують, то чому б нам, власне, й не під’їхати? Одним словом, ми все-таки доїхали, але після цієї битви татусь зі мною не розмовляв аж до вечора (почалося). Я, бачте, напружую їх.

На пляжі грали в м’яча. Всі автори книжок про Лоліт і німфеток вважають за свій обов’язок описати гру в м’яча.

Танька стала так, щоб я відбивалася в темно-зелених окулярах не тільки в татуся, але й у Альхена, що засмагав неподалік. Грати запропонувала вона, саме після того, як із фосфоресціюючими відбитками на своїй німфетській шкірі прибігла до мене з обіймів Диявола. Кидала м’яча найбезжальнішими прийомами — так, що я перебувала в стані постійного стрибка. Я силкувалася тягти носочок і прогинати спинку. А клятий шмат гуми так і пантрував, аби вилетіти за поле, кудись у бік тентів, і я крутила озаддям, діловито плазувала поміж лежаків, поки м’яч котився геть від мене та завмирав, змушуючи завмирати й мене, за півметра від нерухомої ноги Альхена. Він же, дивлячись нібито кудись у далечінь, жодного разу навіть не нахилився, щоб підняти його й доторкнутися чолом до мого рудого відстовбурченого чубчика. З радісним криком я хапала втікача та летіла назад, із припливом люті кидаючись у гру.

Ми починали помічати окуляри. До того більше уваги мимоволі припадало на синю ганчірочку на його тілі, яка раніше була чимось посереднім під час ловів та обміну гарячими поглядами крізь чотири сонцезахисні скельця.

І коли я нарешті не спромоглася спіймати розжареного м’ячика, але наздогнала його й пожбурила, дозволяючи собі з положення «упор сидячи» глянути в чарівне підтентя, то…