Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

— А оце наша машина, — Зінка понтовито ляснула розчепіреною п’ятірнею по капоті червоного «Фольксвагена».

— Ану не смій ляпати!

— Атож… Як хороше…

Відчинилися двері, й ніздрі відразу залоскотав ні з чим не зрівнянний запах цього нашого імрайського житла.

Волохата, страшна істота з гавкотом кинулося на сходи й за кілька секунд зникла у темряві двору — зачепила мене своїм розкошланим рудим боком.

— Кльопо! Фу! — запізніло крикнула Зінка.

— Здрастуй, Кльопо, — зненацька видав батько, який перебував у тому самому блаженному заціпенінні, що і я.

Ми залишили сумки в кімнаті (обстановка та сама, що й рік у рік, тільки ліжко застелене не китайським напиналом із журавлями, а простішим, жовтим із китицями) й подалися на кухню, де хазяї приготували нам щось пожувати. Мов чарівна скринька, що підняла своє дерев’яне віко, перед нами відкрилася їхня простора кухня з накритим до вечері столом, і Галина запросила нас посмішкою, що розпливлася в моїх примружених очах.

Я вийшла з душу, мліючи від того, що тепер виходитиму ось так, у цій індійській сукні замість халата, неодмінно з мокрою головою й серцем, сповненим бридких передчуттів.

Вечеряли багато й довго. Дорослі говорили про ціни й політику, пили мускатне шампанське й усе підкладали мені то салатику, то гарнірчику, а татусь осудливо супився й казав: «Та годі їй, вона ж тільки недавно їла!» — хоча сам наминав будь здоров! Зінка напівлежала навпроти й безжально била мене по ногах. З якогось хижого місячного блиску в її очах я вже відчувала, що все складається для мене чудово. Я ж бо вже знала, яку новину мені хочуть повідомити, але не поспішала вставати. Адже що довше зволікання — то солодше відкриття. Ніколи не треба поспішати. Попереду оповиті лавром і рододендроном два місяці. Будь гарною дівчинкою, Адо-Адоро, і гарним залишиться все навколо.

Коли будь-який інтерес до їжі було остаточно змито болісним нетерпінням, я нарешті дозволила собі підвестися й бути затягнутою Зінчиними руками до кімнати хазяїв із відиком і балконом.

— Ну? — я причинила за собою двері. Дівчисько мовчало, витримуючи необхідну на його думку паузу (дитино, ти ж нічого не знаєш, навіщо тобі цей спектакль?)

— Альхен тут?

— Хто?

Я здригнулася. Значить, вона… — Йог, цей самий йог, він тут?!

Вона обдарувала мене однією зі своїх найкапосніших напівпосмішечок із примружуванням очей і вкладанням голови на підняте плече:

— Ту-у-ут, — протягла одинадцятирічна мерзотниця, напевне, вгадуючи побачене днями обличчя в сяянні моїх очей.

Я гримнулася їй під ноги — то був невмотивований рух.

— А Віра з Танюшкою?

— Нема.