Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

На кухні вже зустрічає похмурий батько з повідомленням, що його вчора добряче продуло й він нездужає.

Цілий ранок ми сиділи вдома, збираючи по кутках ліки, повільно розпаковуючи сумки й раз у раз відлучаючись на кухню, щоб поласувати компотом, який зварила господиня. Все, як звичайно, одним словом.

Після нетривалого відпочинку ми все-таки спустилися на пляж, побачили, кого потрібно було мені побачити, і я з вирубаною свідомістю, на автопілоті, сама не своя, полізла у воду. Це все відбулося так стрімко (Альхен, Віра, хтось іще, їхні спини, підло повернуті в мій бік, це звичайне місце під тентом і відсторонене прозріння), що не змогло як слід віддрукуватися в моїй пам’яті. І взагалі, все, що я тут написала, — вигадка, бо саме цю частину мого тагецвая пам’ятаю найгірше, точніше, зовсім не пам’ятаю. Щоденник мовчить, а мої відчуття, моє море та мої пірси — усе було засвічено сяйвом справдженої мрії. Він, Віра й Таня сиділи у вічному вмиротворенні, оточені аурою спокою і неймовірної сили. Боже! Як же я любила його тоді! Ця смаглява потилиця з міліметровим волоссям, чорна майка, міцна спина, розслаблена, але повна прихованої сили поза, коли він сидить, подавшись вперед, спираючись ліктями на коліна. І зелений рюкзак поряд. І Вірине світле «каре» та глибокий овальний виріз на спині її чорного купальника.

— Привіт, народ, — сказала я, приземляючись на заборонений лежак. Якимось немислимим чином татусь дав мені свій святий дозвіл на те, щоб підійти до Віри з Танею і за цнотливої відсутності лисого розпусника сказати їм своє коротке «привіт». І це я щойно зробила.

Обидві вони досі не знали, які гості завітали під імрайське сонце.

— Що, не чекали?

А татусь сидів за десять метрів від нас і за короткі сорок секунд просвердлив у моїй спині невелику дірочку.

— О! — Віра скромно посміхнулася й прибрала з обличчя золотавий локон.

— Адка приїхала! — Танька весело завовтузилася.

— А ти ж начебто в Канаду збиралася їхати? — спроба зачепити іронією. Боже ж ти мій, що це я встигла їм наплести торік? Вона поставила переді мною пластмасову чашку гарячої кави з краплею амаретто.

«Життя — це гра, — нагадали мені зім’яті сторінки мого щоденника за 1994 рік, — і твоє завдання в ньому — якщо не виграти, то, у всякому разі, показати, що ти не програла. В театрі теж грають — не для себе, звісно, а для глядача. А світ — це і є один нескінченний глядач. Глядач любить, коли його обманюють, це спрощує життя. Людина тільки думає, що живе для себе, а насправді вона прагне тільки того, щоб мати гідний вигляд у очах решти. Тож для себе жити неможливо, це аксіома. Цікаво, хто зможе спростувати мене? А моє завдання — показати методом вибіркового обману саме той образ, який хочуть бачити в кожному конкретному випадку. Для кожного я інша. Я друг усім і нікому».

А погляд татуся різав і батував. Але ж мерзотника немає — чого ще йому від мене треба?

— Ні, не виїхали, в нас усе взимку зірвалося… Там усі ці імміграційні служби, коротше… — і я почала брехати, докладно розводячись про клятих бюрократів із їхніми паршивими візами. Подібні оповідання здатні, можливо, захопити літню вчительку, що нудьгує в моїй школі, але Віра… Ах, Віра на мене дивилася майже жалісливо.

— Отож, що я можу сказати… Жахливо, так, Віро, це було просто жахливо.

— А тепер ви як?

О Боже… Імрая… Як боляче згадувати все це, коли пальми й олеандри залишилися за проміннячком залізниць, під колісьми 12-го поїзда, що давно відстукотіли, коли Агнець знову слинить мені піхву, а шкільні будні не несуть у собі нічого втішного!

— А тепер ми ось тут…

— І до якого ви пробудете? Тижнів зо два?

Я тріумфально посміхнулася:

— Яке там! Два місяці, як мінімум.