Це було — як би вам пояснити — схоже на якесь миттєве замерзання, обмороження: замість розкішного багаття там біліли снігові замети, замість кипіння життя й пристрасті, панувала гнітюча темрява й не лишилося жодного сліду колишнього взаєморозуміння. Коли я глянула в той бік, уся магія, всі дзвінкі чари — зрозумій, читачу — все найпрекрасніше було зруйновано тією вбивчою сценою, що розгорнулася перед моїми очима, які досі відбивали рештки згаслого полум’я:
Аналогів немає. Довге жовте волосся, що здавалося несправжнім, колихалось на легкому вітрі; за особливого переломлення розсіченого тентом світла воно переливалося в золотавий сонячний промінь. Струнке, гнучке, невагомо-витончене тіло, яке ніби ще потоншало, граціозна хода, ідеальне, ніжно засмагле личко класичної слов’янської красуні, щось іронічне в обрисі губів, щось гордовите в лінії світлих брів. І погляд, мов промінь маяка, байдуже, не зупиняючись, пролетів по моїй скорченій постаті. Й Альхен, о, Альхен, обіймав її своєю засмаглою лапою, уже давно не дивлячись на Адору, розпластану долілиць із окулярами, що впали на бетон. М’яч просвистів за сантиметр від мого вуха й приземлився в калюжу за моєю спиною, облив брудним теплим душем, і, очевидно, покотився в бік поруччя, тому що Танька заволала, тицяючи пальцем кудись за мене. Я спіймала м’яча біля самого краєчку бетонної стіни.
— На, Тань, я чогось не хочу більше грати.
Розсікаючи іскристу хвилю, я пірнула на самісіньке дно, перебираючи пальцями ледь помітні без маски камінчики, стабілізуючи свої розбурхані почуття. А коли виринула, вже ніщо не обтяжувало моєї свідомості, не змушувало думати про його погляд щоразу, коли ставила одну ногу поперед другої.
Мов сновида, я подалася в безтатусеві простори, опинилась на скелі над ліфтовим козирком, у товаристві Таньки. Виявляється, ми грали в карти.
— Слухай-но, а це що, Надія приїхала?
Танька здивовано глянула на мене понад віялом із карт.
— Ні. Звідки ти взяла?
— А хто тоді он та білявка, що з твоєю мамою зараз розмовляє?
— А, це Оксана, вона приїздила сюди минулого серпня. Нас тоді вже не було. Залишився тільки Сашко. Я її зовсім не знаю.
— Ясно (але не втішає).
— А ми цієї зими в Пітер їздили.
— Я була там минулого липня, — байдуже збрехала я.
— У нього там така квартира! Знаєш, скільки ванних?
— Скільки?
— Дві! А кімнат аж п’ять!
— Він що, переїхав?
— Ні, він уже багато років там живе.
А це що таке? Виходить, оповідання про скромну роботу тренера з кунгфу й кімнату в комуналці на Ліговці — брехня?
— А де ж він працює?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Смак заборони» автора Самарка А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne“ на сторінці 7. Приємного читання.