Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

Сексуальна Мироська зовсім невлад булькнула щось із приводу мого юного віку й курячих мізків. Потім ми пішли додому.

Tag Vierzehn

(день чотирнадцятий)

Він з’явився на півтори години раніше, ніж зазвичай, і досить довго теревенив із пляжним вахтером, який мав червону пов’язку на руці. Найнеприємніше відкриття — їх вигнали з пляжу, точніше, — з-під тенту, й весь мій чорний клан, усе щастя, весь сенс мого життя — іммігрував на приміські пляжі (зі зворотного боку мису). До приходу Віри я підійшла до нього, коли він стояв біля ліфта, залишила на сторожі Валентина й запитала, як справи.

Виявляється, пляжі ці номінально належать «Дніпру», але оскільки місцевому населенню та співробітникам теж потрібно десь купатися, то їм відвели три пляжі — від «соборика» до ліфта. Але звіднедавна введено таксу за користування лежаками під тентом, а мій Гепард має в них якусь свою бухгалтерку (не знаю, кого він там уже встиг трахнути), й вона повідомила, що їм взагалі чомусь заборонили з’являтися на цій території.

Потім спустилися Віра з Танею, і їхньою появою Гепард був здивований і втішений куди більше, ніж моїм надокучливим товариством. Я майже без смутку зрозуміла, що мені зараз робити біля них нема чого, та пішла й не зронила навіть слова — якраз вдало приспіла на заклик татуся. До мене, схоже, так і не дійшло, що більше я його тут не побачу.

Жимські пляжі розташовувалися по інший бік маяка й були просто вузькою бухтою з краєвидом Ластівчиного гнізда. Мої гепарди тепер стали практично недосяжними для повсякденного спілкування.

Ми плавали в Ялту.

Не з метою закупівель, а просто так — на екскурсію. І найцікавіше: з самого початку планувалося, що татусь, який трішки занедужав, залишиться вдома, але він раптом прибрав вигляду великомученика й приніс неймовірну жертву, тобто зробив жертвами всіх нас — поїхав у вигляді ескорту за своєю неслухняною сімейкою. Поїздка, котра за задумом повинна була мати виключно розважальний характер, тепер нагадувала вилазку монастирських вихованок у місто, де єдине доступне задоволення — це витріщання навсібіч.

Коли підпливали до причалу, я побачила на пляжі знайому смагляву постать — видиму хоч і за мільйони світлових років, крізь біль і любов, материнство, щастя й смерть…

А коли йшли тінявою алейкою жимського парку, я помітила, як за поворотом ховається хтось, оточений казковим ореолом, розчиняється в цьому вкрадливому ніжному затінку… Й зелений рюкзак, і маслинові шорти, й потилиця з міліметровим волоссям… Галюцинація? Альхене, я божеволію.

Ми знову сиділи перед Будиночком, дивилися на зорі, й лагідний вечірній вітерець грався моїм розпущеним волоссям, доносив до сторожкої свідомості чиїсь слова, уривки речень, ніби в маренні. Багатоголоса абракадабра. Я знову чимало випила, й алкогольні випари зчинили хаотичну круговерть як усередині, так і поза мною, часом зіштовхуючись перед очима вибагливими срібними візерунками на приємному тлі глибокого синього неба, тонкими, як павутиння.

Цього разу, коли я почула Заклик, — намагалася вловити в цьому багатомільйонному хорі джерело, що його породило. О, я божевільна, але повірте, я чула його!

Сьогодні в мене було дві галюцинації, я сім разів не зрозуміла змісту запитань, з якими зверталися до мене, й ось тепер з розпашілими щоками я тремтіла в лихоманці, я прислухалася до шепоту листя. Ближче… ближче…

Адоро!

Я відкинулася на спинку лави й мало не заснула. Але відразу прокинулась, і, протираючи очі разом із білими колами, що розсипалися перед ними, буркнула:

— Годі, мені час.

— Та сядь ти!

Але я не сіла.

І я йшла довго, спотикаючись. Усе, що в мені відбувалося, тремтіло разом із коліньми. Світ якось звузився, й було дивно відчувати цю свою всепрониклість — крокуючи асфальтовою дорогою, що петляла й губилася в тінях і темряві. Я не помітила, як опинилася на Капітанському містку й уже стояла, дивлячись далеко вниз, де ледь помітна біла піна снувалася навколо чорних скель.