Розділ «Частина друга: Sechtsundfierzig Tagen unter die Sonne»

(день тринадцятий)

Вітряного й сонячного ранку я лежала на своїх двох дошках за три метри від моря й чекала. Для когось засмагала, для когось знемагала в пекучих муках. Дзвінке, пульсуюче, стугонливе й нещадно безперервне катування палкого очікування.

«У тебе гарні груди… І цю теж поцілуємо, щоб не образилася…».

Альхен, так твою-перетак, ну де ж ти?!

Де?!

Годинник повідомляв мені з цією мерзенною гаряченькою усмішечкою сонячного відблиску на позолочених стрілочках, що вже минуло рівно півтори години. Я лежу без руху 90 хвилин. Опіки й фотодерміт (алергія на сонце) вже щосили виявляють себе, але я нічого не відчуваю. Втім, це природно — коли я перебуваю в духовних муках, усе тілесне й фізичне мерхне. Які тут можуть бути тілесні відчуття, коли весь біль, який тільки можливий і який неможливий, — усі передчуття, сумніви й очевидності юрмляться та кусаються в місці (матеріальне розташування поки що невідоме), де живе й розквітає моя незгасна любов?

Нарешті монстр зволив з’явитися, а я припинила катування, встала з віддрукованими на спині дошками та кволо помахала йому рожевою рукою.

Сьогоднішній ранок був надзвичайно спокійний — склад клану не змінився й ніяка флегматична ундіна не стояла впоперек мого каламутного й обманно короткого шляху. Я ж почувалася хоч і не на всі сто (вранці була битва й перемогла ворожа сторона), але досить добре, щоб не мати вигляду суцільної спустошеності, а навіть вдавати якусь абстрактну життєрадісність.

Стояла за три метри від мерзотника й теревенила з якоюсь страшною тітонькою, в якої було два горби — один спереду й один ззаду. Вона казала мені, між іншим, що від мого безліфчикового загоряння може розвинутися рак грудей.

Зрештою я не витримала й серед розмови з тітонькою обмінялися з ним короткими «привіт» — «привіт».

Він мовчки дивився на мене. Темні окуляри — забрало. Нерухоме обличчя.

— Я цих тварюк у Алупку сплавити хотіла, а вони мене з собою беруть.

Це була найчистіша правда, що послужила темою сьогоднішньої баталії. Симуляція найгострішого болю в нозі призвела до швидкого викриття (я переплутала ліву з правою), а проблему міжменструального синдрому, яка постала відразу по тому, було вирішено розв’язати широким асортиментом пігулок, вживати які я відмовилася. Потім на мене впав сестринський гнів за те, що я вчора повинна була щось передати Валентинові (крім ключа) і що я благополучно десь загубила.

А Гепард посміхався.

Для самотніх душ, які ще можуть зносити плин цієї повісті, повідомлю, що вчора приїхала білява, коротко підстрижена Аліна з Москви. Та сама зріла жінка з нальотом аристократичності, балерина у відставці, яка остаточно прибила мене своєю появою наприкінці мого торішнього відпочинку. «Ти подивися на себе, — говорив Альхен, — ти ходиш, як Батьківщина-мати, — й на неї — їй уже за тридцять, але вона має кращий вигляд, ніж у тебе».

Коли вірна руда Танька повідомила мені про її прибуття, стало якось тужно.

Екскурсія в Алупку. Туди — на катері, під плюскіт лазурової хвилі. А там — фотографування на тлі мармурових левів і романтичних водограїв, тінявий парк і близька Ай-Петрі. Потім мовчазна прогулянка по шосе назад у Ебру. Нічого особливого.

Парадом командував батько. Мене ні про що не запитували, тому я ні про що не говорила. А, так, у одному з закутків алупкінського парку я все-таки посварилася з Миросьчиним чоловіком і образилася на нього до самого вечора.

Ніякої сієсти не було.

Уся їхня чорношкіра компанія розташувалась амфітеатром (Сашко, Віра, Аліна, Танюшка та, зважаючи на все, статево зріла дочка відставної танцівниці) ловили очевидний кайф від жвавого обговорення когось (і, до слова, в мене зовсім не було стовідсоткової гарантії, що це була не я). Альхен щось казав своїй гарній подрузі та її дочці (істота була доволі блякла й великої загрози в собі не несла). Я бачила їхню розмову приблизно так: