Розділ «Черлене вино»

І щодня дивитися на чужу дружину Орисю? Немає мені місця ніде… Знайду знову скоморохів і підемо світами, чей же і бідні люди веселощів жадають…

Давно пішов би, та мусив ждати: Симеон Владика ще влітку вирушив до Кракова з челядниками, залишивши на нього свій рундук. Восени повернеться, ось-ось…

– Яцько помер… – замість привітання сказав Арсен, коли майстер став на порозі.

Високий, сутулий від довголітньої праці за пензлем і різцем, Симеон Владика стояв посеред кружґанку, безвільно опустивши руки, здавалось, ніщо не може зрушити з місця: вістка про смерть Яцька Русина, якого він ніколи не згадував, але ні разу не вивільняв свій мозок від думки про нього, на мить паралізувала старого майстра. Смерть улюбленого учня постала тепер перед ним непоправним злом, лихом, якого вже не перечекаєш, надіючись, що на світі зміниться на краще, що сам Яцько переможе свою слабість, що, врешті-решт, є друзі, які зуміють йому допомогти. А чи він, Владика, хоч раз за два роки спробував полегшити Яцькове життя? – заворушилася майстрова совість. Та ні, усе чекав, що той сам отямиться і прийде до нього… Смерть Русина була кінцем людини, яка могла багато зробити, а не зробила нічого і вже не зробить; другої такої не буде – сталася неокупна втрата для людства, яке легко обійдеться без Яцька, але буде без нього біднішим і того не знатиме. Для Симеона Владики в цей мент знецінились усі його творіння – портрети, картини, вітражі, різьби, бо стали вони враз тільки мистецьким документом часу, а не ланкою у ланцюгу, яка породжує своє безупинне продовження і розвиток – ланцюг обірвався.

– Чи могло наше панство видумати для себе гірше зло, ніж те, що знищує людей, які не вміють перед ним фальшивити?.. – промовив сам до себе Симеон, не дивлячись у вічі Арсенові, наче завинив перед ним. – Та що це я зажурився Одровонжами, наче і справді чесний Яцько міг їх зробити добрими та благородними… Ми цілий вік чекаємо апостолів і марно. Надіємося: оце буде князь, оце король! Вони ж виходять на підмурівок і з людей перемінюються в інквізиторів. А щоб ніхто не показував їм їхніх справжніх облич, як це насмілився зробити бідний Русин, убивають сміливців, і це насильство над людським духом називають найвищою справедливістю – auto da fe…[52]

– Так ладно говорите, майстре… – промовив Арсен, не дивлячись у вічі Симеонові Владиці. – Так ладно… І вже душу свою очистили мудрими і гнівними словами, а Яцько вмер – без вас. І люди гинуть. А чи зблисне бодай ошкруметок такої глибокої думки в голові смерда, який з розпуки вбиває вилами свого пана, а потім за це гине на шибениці? Та де там, і близько не світить таке прозріння в його неосвіченій голові, а гине, не боїться…

– А ти, – скептично глянув Симеон на Арсена, – поплакав над останками Яцька і цим купив собі право бути моїм суддею? Так легко… І після цього, бажаючи далі їсти, йдеш грати голим панам?

– Я вже не граю. І Боцул подався в Молдавію. Спитко тільки…

– О, тоді ти вже й зовсім змив бруд із свого сумління! – саркастично засміявся Владика. – Ти вже єретик, мало того – пророк для тих смердів, які за волю йдуть на плаху. Тільки вони цього не знають. Об'явися до них месією, і їм легше буде вмирати… Облуднику, я знаю свою неміч, та вже старий єсьм, а ти… Ти вічно проповідуєш непокору і бунт, а твоя Орися спить поруч з виродком і до любощів його звикає, а може, й звикла вже, а може, й плюнула б тепер на тебе, скалічена багатством, бо ти побоявся тоді, на замерзлому Стирі, подати їй руку, щоб не обтяжувати себе, не ризикувати собою! Ти й не питав її, чи вона згодна, ти не спробував і наздогнати – а може б, вона таки пішла була з тобою до гнідавської церковці? Але ж тебе огорнув страх, це так легко – страждати марно за коханням та жертвувати собою, стати за нього на олеські вали – то набагато важче! Речнику повсталих смердів, а скажи – ти любив узагалі кого-небудь, навіть оту Орисю?

– Майстре! – скрикнув Арсен і стишився ураз. – Майстре…

Він закрив долонями обличчя і вибіг з рундука.

«Хто сказав ці слова – Владика, чи вони в мені самому обізвалися так жорстоко й боляче?» – стугоніло, стукало, било молотком по мозку.

Не тямлячи, куди йде, Арсен опинився уверху Руської біля Босяцької хвіртки, завернув. Куди йти?.. В Олесько іти, вдертися до двору Давидовича, вбити, викрасти… плювок Орисин утерти з лиця… умерти на валах… Латинська хвіртка… Кноффель… Яке вузьке місто… Татарська брама… Краківське передмістя… Краківський жак при Ягелленському університеті, професорська тога, скоморох, блазень… рогата беретка бакалавра… Бляхарська вулиця, так багато людей у ярмулках, у сукманах з жовтою латкою на грудях… Dziwna rzecz, że pan ekzaktor… Вірменська… On z żydami woinę toczy… Та може, я за ці гроші сина утримую в Ягелленському університеті!.. Поцілуй легенько, гусляре, не зрани дуже. Ти ж душу продаєш, а що придбав – вино і курв? А що придбав…

Втомлений, задиханий зупинився перед відчиненою брамою, крізь яку проглядало тісне подвір'я, оточене високим муром. З подвір'я стрімко вверх ведуть рипучі сходи… Чому я йду сюди, не треба… Ти русин, а я жидівка Ханка, і ми обоє по вулицях волочимося… Я ж не хочу її, чого я йду?.. А син її учиться там, де вчився я… Я мусив кинути, бо не мав мами-повії… А він ще не кинув?

– Музикант?! – звела чорні дуги брів жінка з пивними очима й слідами колишньої вроди на обличчі. – Не сподівалася. Начельний музикант патриціанської лазні – до мене? Як мило!.. Тільки я зайнята… Але заходьте, заходьте, уже давно по всьому, ми п'ємо вірменський нектар, а цей чоловік, – Ханка показала на чорновусого кавказця, – приїхав з таких далеких світів, які нам і приснитися не можуть… А що за вина в них!.. Сідайте, сідайте, русинський музиканте, ви тоді так несподівано зникли, а я перед вами в боргу… – лепетала повія і була стурбована: ану ж підніме кавказець бучу, і вона втратить свіжого клієнта!

– Я на хвилинку, пані… – Арсен аж тепер зрозумів, що вчинив глупо, зайшовши сюди. Розради шукати в Ханки? – Я проходив вулицею попри вашу браму й згадав… Ви тоді казали… Я сам там учився… Ваш син далі в Ягеллонському?

– Пам'ятаєте? Як мило! Вчиться, вчиться мій Шимон, поки мама живе на світі – вчиться… А я, бачите, яка ще працьовита! – безсоромно засміялася.

Злегка сп'янілий кавказець світив білими зубами в добродушній усмішці – йому й на думку не спадало затівати сварку з прийшлим – за кого, за повію? Богуша все цікавило в цьому місті – зовні пишному й величному, а в глибині своїй такому подібному до всіх інших міст на світі, і люди цікавили теж: він зустрічався уже, торгуючи й відпочиваючи, з вірменами, поляками, євреями, а русина лише одного бачив – на своєму возі по дорозі з Теребовлі.

Богуш заметушився, немов господар дому, досягнув з полички чистий кухоль, підійшов до Арсена, узяв його рукою за плече, потягнув до столу.

– Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба… Я думав – поганий Амстердам, я думав – поганий Ерівань, а Кафа – найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково… Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки… Всюди те саме… Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не п'є? То заграй – ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів… Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, – він розглянувся по кімнаті, – і знаю, що то злидні, знаю… А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш…