Розділ «Черлене вино»

Запала мовчанка – чутно було, як шелестять за вікном тополі.

Осташко Каліграф нерозуміюче дивився на боярина, мовчанка гусла, тяжіла; Івашко сягнув рукою по сулію – наливав трунку в кухлі.

– Випиймо, братове…

– І я сьогодні вип'ю, боярине, – встав Осташко. – Ще й слово скажу… Пообіцяв якось чорт марнотратникові велике багатство, але за те зажадав, щоб той убив батька. Не міг цього зробити марнотратник. Чорт під'юджував його вчинити содомський гріх – з сестрою. І тут відмовився гультіпака. Тоді Люципер махнув рукою: «То хоч упийся за моє здоров'я». Марнотратник упився, а захмелівши, вчинив і одне, і друге. Тоді ж його скарали на горло… Впийся, боярине, за Давидовича!

Виступили жовна на обличчі Івашка, гості мовчали, челядь застигла біля дверей, чекаючи неминучого лиха, та в цю хвилину високий чорновусий парубок розсунув руками слуг і став на порозі.

Арсен обвів поглядом гостей і увіп'явся очима, повними зневаги й погорди, в Івашка.

– Бенкетуєш, боярине? Святкуєш? Поклади, поклади свій кухоль, Преслужичу, не квапся пити мирову з Давидовичем!

Розділ тринадцятий

Мор

Уже позаду Кам'янець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія – який великий світ, великий Боже! – та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці – чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру[49], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сап'ян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із п'ятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові – готова зброя.

Так думав караван-баша Богуш Ованесян, під'їжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.

Знав, кого послати, солхатський хакан[50]: купець Богуш об'їздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які б'ють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля П'ятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі кам'яні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники…

Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей – у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню…

Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис – карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.

І ще думав караван-баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи.[51]

Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.

Багато літ потому ходитиме в народі легенда про русина, який приніс на своїх плечах чуму в рідний край. Ось як переказуватимуть її:

Сидів русин під модриною, сонце пекло вогнем, аж дивиться – йде дівчина, високонога, білим простирадлом обгорнута. Хотів утекти, бо побачив у ній нечисту силу, але діва схопила його довгою рукою і сказала: «Ти будеш мати всі маєтки, якими володіє тепер багато люду. Візьми мене на плечі й обнеси по всій Русі. Не минай ні села, ні міста і не бійся: здоровий будеш серед мертвих». Полишивши сумління під зеленою модриною, узяв русин відьму на плечі й поніс по своєму краю. Він ходив по ярмарках, біла діва махала чорною хусткою, а тоді дзвонили дзвони і пливли на цвинтар домовини. Не минав поганець ні міст, ні сіл, всюди залишав по собі порожні доми, сідав з чумою на купецькі вози – розносив мор по світу. І може б, пропала Русь, та дійшов зрадник до рідної місцини, щоб виморити найближчих – усе буде його, вийшли парубки-сміливці, схопили бузувіра і втопили разом із чумою у гнилому болоті.

…Давидович дочекався каравана, який заночував під Теребовлею, вранці відшукав башу. З недовірою дивився Богуш Ованесян на червонопикого товстуна, ану ж це і є ватаг розбійницької шайки, проте кавказцеві розбійники уявлялися зовсім інакшими, він ще не знав лику польсько-литовсько-руських грабіжників; масні очі товстуна підкуплювали, а ще більше дві гривні – гроші немалі. Богуш кивнув головою на чотирьох кінних ратників, що стояли позаду Давидовича – один кінь був без вершника – і замахав рукою.

– Назад їх, назад! А ти сідай коло мене, – і поправив пояса з причепленим до нього ножем у піхвах.