Розділ «Черлене вино»

– «Внесено отже, – почав монотонним голосом Каліграф, – що земельним власникам, прізвища яких Іван Преслужич, Масько Каленикович, Івась Калдубицький, Костас Жмудський, Дзюрдзьо Струтинський, Януш Підгорецький, Нег Стрибоцький, Демко Ожидівський, повертаються всі їх маєтності під королівством, а також осілості під Олеськом. Ми ласкаво й щедро допускаємо їх до їхніх власностей, вольні вони посідати, як і раніше, за великого князя Вітовта, свої власності із ставками, млинами й митницями та з усіма іншими доходами. Коли ж згадані одеські земляни стануть перед руським старостою, то кожному з них звелимо видати лист ведлуг їхніх маєтків і печать нашу приложимо…»

– За що така милість? – почувся голос Костаса Жмудського.

– За складення зброї в Олеську, – глухо відказав Івашко; він, слухаючи тепер удруге королівського листа, відчув у ньому підступну хитрість. Яка потреба ставати власною персоною перед очі Одровонжа?

– Це єдиний для нас вихід, – заговорив Демко з Ожидова. – Хіба не видно було з самого початку, що не перемогти нам?

– Головою муру не проб'єш!

– Кров людську треба пощадити…

– Замовкніть! – Костас Жмудський стукнув по столу порожнім кухлем. – Нас зрадив Свидригайло, а ми за його прикладом маємо зрадити народ, який повірив нам і готовий іти на смерть?

Схопився Януш Підгорецький:

– Ми вже повірили одному литвинові, а тут другий спаситель об'явився… Але коли тобі так хочеться смерті, то вмирай, а не тягни інших за собою! А якщо нас передавлять, мов мух, легше від того стане народові? Месія…

– А ти ж русин, то й спитай у русинського народу, чого він хоче!

– Хто його питатиме? Йому належить виконувати те, що велять!

Знявся рейвах.

– Панове! – підвів руку Івашко. – Ми стояли мужньо й поспільство нас підтримало, не маємо права забути цього. Але сьогодні безсилі ми стали. Юрша здав Луцьк, Острозький – Поділля. Чи можемо ми встояти, коли Жигмонт віддав нас королеві? На що надіятися?

– Свидригайло ще не програв, – озвався Her Стрибоцький.

– Зрадник він!

– Депутацію до Свидригайла!

– Були вже в нього!

– Моя така порада, – заговорив знову Івашко. – Не будемо йти до Одровонжа, хай пришле нам сюди листи на землі. І умову поставимо: щоб володіти Одеською землею при зброї. Зі свого боку присягнемо заховувати спокій і послушенство, жодних нападів не будемо чинити, у поспільства ж зброю заберемо…

– На це згода, – мовив Костас Жмудський. – Війна ще не закінчилась, рано складати оружжя.

– І ще одне, панове… – Івашко глянув на землян і опустив очі. – На це моя воля, а ви зрозумійте й мене… Я жду У гості Давидовича з моєю дочкою. Стража на Брамі знає…