Розділ «Черлене вино»

– Руський і львівський староста пан Пйотр Одровонж нагадує панові Преслужичу про рескрипт королеви Ядвіги, в якому звелено було, щоб Одеський замок від польської корони не відлучати й настановляти там старостою тільки поляка або русина шляхетського роду. Ви порушили закон, перейшовши від Корони на бік коромольного Свидригайла, проте пан староста доводить до вашого відома високе королівське пробачення, пропонує скласти зброю, відкрити брами і вертатися на свої землі, вас же, боярине, залишає цивільним державцем замку. Коли ж на це немає вашої згоди, – посланець випростався, – тоді на вас піде зі Львова незліченне королівське військо, яке готове нині до походу.

Каліграф бачив, як потьмяніли Івашкові очі, боярин мовив до посланця покірним чи то втомленим голосом:

– Я пораджуся з землянами, а потім вишлю до пана Одровонжа депутацію.

Коли за посланцем зачинилися двері, Івашко винувато глянув на Каліграфа, немов просив вибачення за те, що супроти волі згас у його очах рішучий пломінь; боярин наче поменшав зростом, із велетня, яким тільки що був, стоячи при вікні, перемінився у звичайну втомлену людину, а погляд, що осягав увесь край, раптом потьмянів, бо звузився до обширу лану, на якому ростуть просо і гречка.

Івашко відчув тяжку душевну втому. Досі не знав, бо не давали їй очуняти то бої, то безвихідь, та ось несподівано вихід прийшов, і разом із бажанням спокою так боляче запекла в серці туга за дочкою, якої він зрікся в ім'я боротьби. А тепер усе закінчено, і не мусить він відступати на Волощину або гинути – може й тут під старість років спочити біля коханої дитини…

– Іди, Осташку, перетлумач листа, – сказав. – А в неділю я скличу до себе у двір землян. – І, немов виправдовуючи себе у чомусь, додав зітхнувши: – Як я давно дочки не бачив…

«Не має ще правителя українна Русь, – подумав скрушно Осташко. – Ще мало наруги, мало відчаю, щоб народився Жижка… Але що там задумали у Львові? Це ж непроста така ласка. Побачити б старця Гаврила…»

Того ж дня перед вечором прискакав із Теребовлі ратник з листом від Давидовича.

«Наче змовились…» – майнуло в думці Івашкові, коли відкривав листа.

«Дорогий свате, – читав Івашко, і спазми здушили горло старого лицаря, – передаю тобі поклін від твоєї єдинокровної дочки, що сохне в тузі за вітцем і просить щодня мене, абихмо помирилися з тобою. Прости мені за кров твоїх воїв, я ж прощаю тобі за сплюндрований мій двір в Олеську. Передай через мого гінця своє слюбовання прибути перед твоє обличчя, хай обніме твої коліна сирота Орися…»

– Доню, донечко!.. – схлипнув Івашко. – Бачить Бог, не витримає моє серце… Простіть мені, братове, я теж людина…

Він підвівся, утер сльози й мовив до теребовельського ратника:

– Скачи чимдуж… Скажи Давидовичу, що я жду його в неділю.

У дворі олеського старости людно. Приїжджають земляни, прив'язують коней до палів, дворова челядь звихається – Івашко Рогатинський справляє бенкет. Слуги не знають, з якої причини святкує боярин, не знають і земляни. Про якийсь королівський лист була чутка – та невже він такий утішний? А може бути…

На дубових столах у світлиці – сулії з винами, полумиски з пахучим м'ясивом; Преслужич у вишитій сорочці, домашній, добродушний, зустрічає гостей, садить за столи. Каліграф зі страхом дивиться на Івашка й очам своїм не може йняти віри: як це так раптом він став із владного державця Олеської землі осадником на королівщині, із повелителя – слугою…

Костас Жмудський підійшов до Преслужича, проказав крізь стиснуті губи:

– Коли віри до мене, литвина, не втратив, то дозволь мені з вами, русинами, до кінця бути – гріх Свидригайла, которий не токмо Русь, а й Литву продав, іскупити хочу…

– Підожди, Костасе, сідай… – відсторонив його рукою Івашко.

Уже всі вмістились за столом у напруженій цікавості – що повість староста. Івашко киває Каліграфові, той устає, розгортає сувій.

– Мені прислано королівського листа. Слухайте, панове, і розсудіть. Читай, Осташку.