Розділ «Черлене вино»

З Теребовлі вирушили до сходу сонця – дай Бог дістатися до Львова ще сьогодні. Страшно було Давидовичу, коли проїжджали ліси й переліски, але ж у караван-баші є пайцза, вона і його прикриє у тяжкому випадку; дрімають на возах торгові люди, скрипуча валка довга-довга, аж губиться на закрутах, тягнуть важкі вози мули, воли, бахмати.

– Твоє? – запитав перегодом Давидович, показуючи пальцем на вози; він уже оговтався, пильно приглядався до чорнявого кавказця: років йому не більше сорока, та невже це все – його власне?

– Ханське, – скупо відказав караван-баша.

Очі в Давидовича заокруглилися.

– Ого! А ти теж ханський?

– Умгу…

– А що везеш?

– Ай джан, – пирхнув Богуш, – скажи спочатку сам, хто ти, а потім уже випитуй.

Давидович злодійкувато оглядався, і хоча на передньому возі нікого, крім них двох, не було, нахилився до Богуша і щось довго шептав йому на вухо.

Караван-баша уважно слухав, недовіра на його обличчі мінялася здивуванням, далі – подивом, врешті – захопленням; Богуш широко усміхнувся і, змахнувши рукою, вдарив по простягнутій долоні Давидовича.

– Ай, молодець! Ай, дорогий!.. А не обманеш?

– Хіба мене сам староста обдурить.

– Не обдурить, навіщо йому обдурювати, ти ж для нього – не ти, а мішок з грішми!

Давидович зліз з воза, коли із-за лісів виринув купол Лисої гори. Покликав своїх ратників. Йому підвели коня.

– Я знайду тебе у Хочериса, – сказав до купця, ставлячи ногу в стремено.

– Не забудь, біля Вірменського моста! – гукнув йому вслід Богуш.

Смерком Давидович з ратниками в'їхав до Львова через Галицьку браму.

Арсен на службу більше не повертався. Забігав до нього Спитко – сказав: нездужає. А потім зайшов скрипаль Боцул – попрощатися: вирушає у свою Молдову.

Бургграф скаженів. Хойнацький попередив Арсена, щоб покидав як можна скоріше Львів або ж вертався на службу з поклоном. Ні, у казнь так просто не посадять – за віщо, але хіба такого вже не було, що ціпаки чіплялися до невинних за злодійство?

Арсен збирався у мандрівку. Куди – не знав. З жебраками? Минула слабість – з жебраками не піде, та й чи потребують вони його? Смішний Гаврило: слухай, каже, і передавай Осташкові. А хто мені повірить – панському лабзюкові? А якби й повірили – чи годен я, чи вмію, чи маю відвагу ставати віч-на-віч із смертю?