Розділ «Черлене вино»

– Микито! – гукнув боярин. – Скачи чимдуж до тих, хто в обході, і до ноги їх, до ноги! – показав на куряву, що накочувалась від обрію. – Постій, бери ще кількох і женіть у Теребовлю! Усе з димом, а Орисю, Орисю…

– Будь спокійний, боярине! – ударив Микита острогами коня.

Ратників Давидовича стяли на місці; обидві Івашкові хоругви вдарили на польський загін з двох боків.

Преслужич оглянувся довкола й зупинив погляд на крислатому осокорі. Змахнув рукою. За хвилину тучне тіло Давидовича загойдалося на гілляці.

Тільки один королівський вершник проскочив потім мимо осокора, галопуючи Волинським шляхом до Львова. Івашко не велів його доганяти: хай сповістить про все своїм панам.

Рожевощокий Адам сьогодні, як і кожного ранку, стояв у галереї біля віконця, підглядаючи, хто із слуг заспав, щоб потім покарати голодом або канчуками. Без цього вранішнього ритуалу, немов монастирському покутникові без молитви, не йшов сніданок до рота, а слуги снували по обійсті з самого досвітку, бо страшно було ставати пред паном, в якого на щоках дівочі рум'янці, а зіниці – мов цвяшки, і в них біліє бездушна жорстокість.

Він бачив: на подвір'я увірвалися вершники, але не злякався, як того разу, коли-то несподівано приїхав батько; зрадів Адам – старий уже розправився з Івашком і прислав за ним, щоб вибирався до Олеська, – там у безпеці перебуде, поки втихомириться на світі; вибіг на поріг і занімів – більше він до самого кінця не видобуде з себе слова: два чорні мужлани схопили його, скрутили назад руки і зв'язали бичівкою.

– Веди до Орисі! – прошипів Микита над його вухом і заштовхнув у галерею.

В Адама підгиналися ноги, але Микита підштовхував – мусив іти; гончар, щоб не здіймати зайвого галасу, відчиняв перед Адамом одні, другі, треті двері, і врешті вони опинилися у кімнаті, посеред якої стояла бліда, вихудла тінь жінки з великими синіми очима, в яких ніщо не животіло, крім страху загнаного звіряти.

Микита приглянувся, та тільки очі жінки були йому знайомі – невже це та сама пишна Орися, на яку колись позирали всі, милуючись, коли вона приходила разом із батьком до церкви або на базар у ярмаркові дні?

Орися дивилася на ратника очима, повними жаху, не знала, що хочуть з нею вчинити, тремтіла, і коли Микита мовив: «Одягайся мерщій, я поверну тебе до батька», – вона й не поворухнулася.

Жаль стиснув серце Микиті: що зробили тут з тебе, красний розмаю!.. Він сам накинув на її плечі якийсь лахман, а тоді повернувся до Адама й з усієї сили загамселив його важким кулаком по голові.

Ратники винесли Орисю й посадили на Микитиного коня, притримували, бо хилилася – жінка зів'яла, зрозумівши нарешті, що прийшла до неї не ждана вже воля. Микита виволік Адама за поріг; челядь з'юрмилася біля замкнених гридниць, де сиділи роззброєні стражники маєтку Давидовича; Микита гукнув до слуг:

– Невільна челяде жорстокого окрутника! Ось перед вами ваш пан, – штовхнув ногою Адама, який лежав на землі з вибалушеними білими очима. – Не ми йому судді, а ви. Милуйте або карайте, та віддайте господареві заслужене!

Мчали галопом назад з ледь живою Орисею. Микита раз у раз позирав на неї, міцно тримаючи однією рукою. Очі Орисі зайшли паволокою і були усміхнені, – Матінко Господня, чи не потьмариться у неї розум?

У чистому полі наздогнав їх гомін – з боку суддівського обійстя. Оглянулись, не зупиняючи коней: на околиці Теребовлі виростав до неба стовп диму, у просвітах між деревами темного саду мерехтіли язики полум'я.

Після полудня домчали до Підгірок. Тривожно було в селі, поселяни стояли гуртом на толоці, радили. Велике військо йде зі Львова, а Януш Підгорецький зі своїм загоном зник.

– Що в Олеську? – спитав у людей Микита.

– Галайда виводить жінок, старих, дітей у Гаварецькі ліси, – відказав тивун. – А боярин жде вас.

…У світлиці перед постіллю, на якій лежала із заплющеними очима Орися, стояв на колінах Івашко Рогатинський, ніхто не міг його зрушити з місця, а народ ждав наказу. Батько гладив чорну косу, що так страшно відтінювала блідість доччиного лиця, і шепотів: