Розділ «Черлене вино»

Вона боязко глянула на нього: якийсь він інший став, бо як це так, що навіть пальцем не діткнувся до глини, не погладив по животах свіжовиписані горшки, адже з ними, з цією роботою виріс; що поробилося йому, – тривожилася й водила поглядом за Микитою; він підійшов до вікна, довго дивився на жовті жагелі беріз серед брунатної бучини, а потім круто повернувся до Марії.

– Найди мені кольчугу, я зв'яжу, де пробито, а меч там дадуть.

– Не пушу-у! – скрикнула Марія і розіп'ялася руками на дверях, наче він у цю мить мав уже виходити з хати. – Не пущу, ти ще слабий, а рать… рать же закінчилася!

– Вона тільки-но розпочалася, Маріє…

– Не пущу! Не ратник ти, а з діда-прадіда гончар, то трапилося так, що мусив одягнути обладунок, а тепер вертайся до свого, бо кожному своє, а ти гончар, гончар!

– Заспокойся, Маріє… Я вже не той, ким ти мене називаєш.

Микита гладив її по обличчі незвично шкарубкою долонею, з якої не зійшли ще мозолі від рукояті, де той м'який дотик гончарських рук, що приніс їй першу ласку, чому чужі стали його пучки, звідки взялася в гончаря тверда шкіра на долонях, гей, таж бо меча вони тримали; а де його сором'язливий погляд, куди ж то раптом подівся той працьовитий добрий Микита, який нічого не знав і не хотів знати, крім горшків та Марії?

– Я вже не той, любко… Відтоді, як убив нещасного Мартина, я більше не гончар. У той мент я збагнув, що людська кривда набагато глибша, ніж тивунська жорстока дурість, ніж побори, чинш… А потім побачив, що з нею можна й позмагатися. Я не забув, як робити горшки, але навчився рубати ворога. Не пора тепер забувати цю науку. Не кожен може, але той, хто уміє, – гріх матиме, коли відмовиться від святого діла. А в мене є сила і лють. Силу мати дала, а лють – кривда наша, якої ми гаразд і не розуміли… Я бачив її – очі до очей, вона дихала мені ненавистю в обличчя, я жорстоко рубав її, і мені легше ставало, коли від мого меча падали один за одним кривдники, я зрозумів, що мої руки зменшують зло на землі, що я став потрібен. Як я сяду тепер за горшки, коли знатиму, що гинуть мої побратими, а я міг би їх захистити, як я цими руками лічитиму гроші на ярмарку, коли вони ще не відімстили за мою власну рану?

Марія оповила шию чоловікові й прошепотіла в нього на грудях:

– Пустив єси, Господи, мого Микиту на волокиту…

– Душко моя, та чи ти знаєш, що як програємо, то не треба буде нам ні горшків, ні тих грошей. Усе заберуть, усе спалять… Та я – хай навіть здобудуть замок – ходитиму Вороняцькими лісами, мов злий привид, і жодного ворога, поки житиму, не пущу на Гавареччину, тебе оберігати буду…

Микита в'язав пробиту списом кольчугу, Марія стелила свіжу постіль на ніч і росила її сльозами. Коли то ще зігріє її своїм теплом Микита? Та й чи зігріє?

– Воювати захотів, Микито? – дублене обличчя кушніра Галайди скривилося в гіркій посмішці. Він поставив перед гончарем кухоль браги. – Пий і вертайся до Марії та до своїх горшків.

– Не второпаю, що ти верзеш… – Микита відсунув кухоль, насторожено дивився на Галайду, скоробленого якоюсь незрозумілою йому гіркотою. – Що трапилося за цей час в Олеську? Вали ж цілі, чужого війська не видно, гаківниці не заржавіли, стяг із левом лопотить на замковій вежі…

– Усе на місці, як і було, Микито… Тільки черв'як проліз у серця наших ватажків і точить, бачу, точить… Сточив Свидригайла, і Юршу, і Острозького, та й до нашого добрався. Не відаю, що там діється на замковій горі, та одне відомо: королівський лист прийшов до Івашка. Мовляв, усе одно вам не встояти, Свидригайла ми скинули, Жигмонт віддав нам українні замки – увесь крицевий ланцюг від Кам'янця до Крем'янця віддав Кейстутович королеві, Микито, – мовляв, король не хоче марно проливати крові, тож складіть зброю, а ми вам усі землі з людьми й добрами повернемо. Волен би плюнути Івашко на ті обіцяні милості й допомоги на півночі шукати, так ні – скликав землян до свого двору й радяться нині, як краще голови наші в ярмо увіпхати… їм землі повернуться, а поспільству – калан і чинш, і панщина! Де ж ти бачив таке, Микито, аби пан захотів при житті із своїм добром попрощатися?..

– Не вірю, не вірю… – поник Микита. – Щоб Івашко?

– Івашко, Івашко… І розумний, і людяний, і лицар здольний, а як став віч-на-віч з утратою багатства – боярин, та й годі. А ми ще такі сильні! За півроку наш замок ніхто не годен узяти, а там і допомога підійшла б…

– Як це так, – хитав головою Микита, – бувши конем – та волом стати?

– Ми станемо волами. А вони… Ворон ворону ока не виклює.

– Не бути цьому, – вихилив Микита кухоль, аж забулькало в горлі. – Звикли ми були до ярма, та коли хоч один день походили без нього, хіба можемо вдруге добровільно голову впихати?