Розділ «Черлене вино»

– Землі нашій.

– То й служи там, на Білій горі. Хіба то не земля?

– За скорописця буду у вас.

– Рук дужих мені треба, щоб могли щит і меч тримати! – змахнув затиснутим п'ястуком Івашко. – Вої мені потрібні з м'язами, як твоя голова, а не мізеротні референдарі з мудрими головами!

– А ви слонів, слонів з Індії спровадьте! – несподівано для себе самого заярів Осташко. – І ще свою голову на клинок повісьте, бо вона теж розумна, – наступав Каліграф, і від подиву розширювалися в Івашка зіниці. – Ви хоча б у свого ворога повчилися: Олесницький зростом у три лікті, а здавив за горло всю Галицьку Русь. Темною силою хочете воювати з ворогом гнучким і мудрим, мов змія? Та чи знаєте, що майже всі філософи світу, які давали силу сильним, були тілесно недолугі? То тільки в Спарті кволих і розумних дітей скидали у пропасть, грубу силу обожнюючи!..

– Ну, прости, – зітхнув Івашко, сперши на руки голову. – Тривожно мені стало, Каліграфе. Чую – велика сила піде на нас. А з серця мого м'якуш зробився. Тяжка мені дочки утрата, не думав, що аж так буде тяжко…

– Вигостри серце своє мужністю, боярине. Не дочці воно належить і не тобі… Чи дозволиш дати кілька порад?

– Радь.

– З малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.

– Випущу. Тільки не додому – уб'є його Давидович. Воїном буде.

– Не вір Давидовичу.

– Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував – свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!

– Облегши подать поспільству…

– Досить! Ратники, тисячі ратників – що їстимуть?

– Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?

– А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?

– Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?

– Служити прийшов, боярине, – сказав Каліграф. – За скорописця буду у вас.

Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.

– Знаєш що, Осташку, – мовив згодом боярин. – Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка – вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою – у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся – твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла – від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…