Розділ «Черлене вино»

Йшло вже до глухої осені. Осташкові треба було повертатися додому, поки не захопила зима, вертатися – не виконавши Івашкового доручення, не дізнавшись, чому відкладається коронація і що замишляє Свидригайло. Аж одного дня заговорили купці вголос, що до Німана наближається кортеж Ягайла, – почали рихтувати торгові фургони. Осташко поклав ще почекати приїзду короля – щось при ньому та вирішиться.

А було так.

Вітовт, занепокоєний тим, що не приходять віденські посли, слав гінців до великого магістра Тевтонського ордену Руссдорфа, через землі якого мав проїхати кортеж з коронами. Відповіді не діждався, та несподівано прибув до Вільнюса сам Руссдорф. Він радив великому князеві терпеливо чекати, затаївши перед ним, що посли повернулися до Відня, не дійшовши навіть до Тур'ї. Руссдорф сам велів їх завернути після того, як до нього прибули повірники Сигізмунда – побиті, обдерті, з глибокими ранами на зап'ястях від збитих по дорозі кайданів.

Вітовт саме лаштувався до виїзду на Німан, де на нього чекав кортеж Ягайла. Дорогою, обтиканою з обох боків прапорами та гербовими щитами, рушили вони з Руссдорфом, у супроводі ескортів, назустріч королеві.

Ягайло завжди розгублювався у присутності Вітовта: розум і хитрість литовського князя були сильнішими від жорстокості польського короля. Вийшовши з карет, попрямували по мосту одні одним назустріч: Ягайло з Олесницьким, Вітовт з Руссдорфом.

Руссдорф. Я прибув до Вільнюса з тим, щоб примирити вас, королю і великий князю.

Олесницький мовчки зміряв поглядом великого магістра, мовчав.

Ягайло. Що ти затіяв, дорогий брате… Повір мені, що корона зменшить, а не помножить твою велич. Між князями ти єси перший, між королями будеш останній. Що за честь, подумай сам, у похилому віці увінчувати голову золотом і кількома дорогоцінними каменями, а цілі народи віддати жахові кровопролитної війни?

– Я жду корони, – твердо відказав Вітовт.

– Візьми мою, – благально простягнув руки Ягайло, – тільки розійдімося у мирі.

– Солодко миру просиш у брата, давлячи його за горло. Я жду корони, яку не повернуть твоїм спадкоємцям спадкоємці мої.

– Не діждешся, великий князю! – виплюнув Олесницький крізь стиснуту підкову губів. – Великий магістре, – єпископ помахав перед Руссдорфом згортком паперів, – раніше треба було миротворити нас, а тепер ваша карта бита: ось – листи Сигізмунда до Вітовта, а корона – ви цього ще не знаєте – у скарбці на Вавелю!

Усі глянули на Вітовта. На його обличчя поволі наповзла жовтава паволока і коли обволокла все лице – від чола до підборіддя, залишивши тільки риску губів, великий князь простогнав:

– Води…

– Мосціпани, – мовив Руссдорф, – моя дипломатична місія закінчилася, віднині розмовлятимемо силою. – Він повернувся і подався мостом до свого ескорту.

Вітовт поволі вмирав у Тракайському замку на руках у дружини Юліанни – так згасає масивна свіча, догоряючи до чашечки канделябра. Крізь відчинені вікна долинало шемрання хвиль Тоториського озера, що обмивало острів з замком, у якому пролітував великий князь п'ять десятиліть.

«Корону…» – шепотів він, прокидаючись із забуття.

У сусідній залі сиділи Ягайло і Олесницький.

За два дні до святого Михайла Вітовт сказав покликати короля. Він віддав йому ключі від великокняжих замків і разом з ними владу, яку відібрав у Ягайла піввіку тому.

Того ж дня до замку Гедиміна увійшов із своїм загоном Федір Острозький.