Розділ «Черлене вино»

– Чого це так Івашко узявся за того Давидовича? – думав уголос кушнір. – Сам же по-божому з людьми, тож хіба не бачить: суддя, щоб обігнати в багатстві самого старосту, панщину на своїх угіддях подвоїв, чинш потроїв, землі скуповує по всій Волині і Подолії, а Івашко йому доньку – таку квітку… Таж до Юда православний, він і свата свого продасть, єже йому хто заплатить добре.

– А може, Івашко тебе боїться…

– Мене?!

– Черні боїться… Сам-то добрий і справедливий, зате псів лютих біля двору тримає. Щоб мав ким відігнати вас, коли забагато зажадаєте.

– Ось воно що… Не дурний казав, де багатство, там прокляцтво. Але що він без нас зможе?

Осташко кивнув Галайді головою, прощаючись, і попрямував до міських воріт.

– А ти куди, Осташку? – окликнув Галайда.

– До замку, – відказав Каліграф, не зупиняючись. – Там мені треба бути.

– Кожен нині мусить стати на призначене йому Богом місце і твердо на ньому стояти, – промовив сам до себе Галайда.

Стражники вже другий день відганяли від брами замку вродливу молодицю, що добивалася до самого пана державця. Вперта жінка наче й не чула погрозливих окриків, грізних облич озброєних людей ніби й не помічала, її можуть убити, розіп'ясти, заморити голодом у темниці, але тільки після того, як вона зустрінеться з боярином Івашком Рогатинським. Хай і не думають, що вона піде звідси: пройдуть вибранці, мости піднімуть, а тоді хто сюди добереться?

На неї уже й не звертали уваги. Де ж бо то чувано – впустити жінку за ковану залізом дубову браму замку або ж викликати на забаганку якоїсь баби старосту, котрий з ранку до вечора й не присяде, зустрічає вибранців, готує їх у хоругви, приймає провізію і амуніцію, стежить за роботами біля валів, показує, де ставити намети, сам проводить екзерциції[27] з новобранцями.

Осташко ішов дорогою, що стрімко спиналася над аркадами до замкової брами, і поглядав униз: у підніжжі гори стояли ряди білих наметів, біля валу форкали на прив'язі коні, а на майдані, що сягав аж до Бродівської брами, гарцювали комонники. Осташко мало не наткнувся на жінку, що сиділа на камені неподалік в'їзних воріт, схиливши на руку голову, і вельми здивувався, бо що могла робити тут жінка. Молодиця ж, побачивши Осташка, схопилася, обняла його за коліна, заблагала:

– Каліграфе, ви письму і вшеляким мудростям учений і боярин до вас милостивий, просіть, хай випустить мого Микиту, бо не винен він, а що мені, молодій, робити без мужа, та поки я його діждуся, то й минуться червоні яблучка!..

– Скажу, молодице, – скрушно похитав головою Осташко. – Обіцяю, що скажу… – І подався до брами.

Постукав ковтачем, що висів на ланцюжку, у квадратове вічко глянув стражник.

– Передай бояринові Преслужичу, що йому б’є чолом Каліграф, – мовив Осташко.

Довго чекав, а Марія Микитиха, рада, що хоч одна добра душа появилася біля цієї понурої фортеці, яка здавалася їй однією великою тюрмою з кривавим лобним місцем, шибеницями і розмаїтими знаряддями тортур, скаржилася співучим голосом на свою біду:

– Травичка зелена, комашка маленька, бджілка злотокрила на сонечко дивляться, росичку п’ють, чистим повітрям дихають, а мій Микита в темниці гниє, світа Божого не бачить, рученьки-ніженьки черв роз’їдає… А за віщо? Учепився Давидович Гавареччини, мов багачів яких, бо дізнався, що горшки на ярмарок вивозимо. І щороку подвоює чинш. А нам руки ломить від тії роботи, він же, червоний, мов кармазин, у шкіру не влазить. Але Бог є, є Господь на небі – скарає супостата. В чепці він уродився, та на посторонку здохне..

Загримотіла брама, відчинилася, стражник пропустив Осташка.

– Підожди тут, до боярина проведе тебе лучник, – сказав і пішов у сторожку – глибоку нішу в мурі.