Биті є. Гоцик

Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав — похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

Гоцик і тато сиділи біля столу — про що розмовляти?!

— До осені вдома будеш? — запитав врешті тато.

— А що тут робити? — буркнув Гоцик.

— За свинями поможеш ходити…

Гоцик визвірився.

— Та хай вони повиздихають!

— Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

— Аби давали, мама б не поїхала…

Тато брови звів, очима у скатертину.

— Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

— Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

— Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.

— А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! — ярився.

— Так чого ж приїхав?! — запитав тато від порога.

— А більше не приїду!

Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі — точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

— От і домовилися, — сказав, як каміння на синову душу накидав.