Биті є. Гоцик

Гоцик не взявся помагати. Сидів у вітальні біля круглого столу, дивився на стінку радянських часів, що її тепер прикрашали веселі кольорові фотокартки: мама біля океану, мама на місцевому базарі, мама біля чужого кабріолета, припаркованого на вузькій білій вуличці.

— Якого я сюди припхався? — буркнув збентежено.

До вітальні увійшов тато.

— Їсти хочеш?

— Та можна, — проковтнув слину.

— То чого сидиш, як в гостях. Дорогу на кухню забув?

Разом нарізали сало, насмажили яєчню з дванадцяти яєць, тато дістав з холодильника чекушку і квашеної капусти. Усілися на кухні, слова на язик не лізуть. Тато сердито супиться, син косує напружено.

— Ладно… Давай уже! — старший завжди мудріший. Чарку підняв. — Будьмо.

— Будьмо! — Гоцик сп’янів після першої ж — не їв з учорашнього вечора. Заковтував яєчню жадібно, сальце, капустку. Гарно.

Після другої поплив. Третя язик розв’язала.

— Борщу б… Маминого, — сказав.

— То їдь!

— Куди?

— До матері, — тоскно мовив тато. — Може, не розучилася ще…

— Якого мені туди… — язик ледь ворушився. — Сама повернеться… Тепер… Уже не треба… мені допомагати. Я тепер… сам…

— Сам? — тоскно перепитав тато. Помовчав. — То вчися і борщ сам варити.

— Чого б це?!

— Бо материного довго чекатимеш…

— Чого б це?

— Що? І досі не втямив?.. — Тато важко підвівся, пішов до дверей. — Вдома ночуватимеш чи до Броньки пиячити попхаєшся?