Биті є. Гоцик

— Доброї ночі, — мовив украй ввічливо. — У вас тут не зачинено… Дозвольте переночувати?

Ілія підвів очі і ледь не впав зі стільця — перед ним стояв Гоцик.

— Проходь, — почув голос Софії. — Зараз наллю тобі гарячого супу.

Гоцик кивнув, роззирнувся і побачив Ілію.

— Го-цику… Радий тебе бачити, — ляпнув ошелешений Ілія.

Дупа прилипла до стільця, уздовж хребта до тієї ж дупи стікала цівка холодного липкого поту. У голові метушилися думки, намагаючись зліпити якусь виправдальну легенду несподіваного зникнення Ілії з садиби синьйора Деметріо Бонвіссуто.

— Привіт, бухгалтер, — відповів Гоцик.

Ілія відчув — щока гаряча від нещадного образливого ляпаса. Задихнувся від ненависті. «Курвел! Покидьок!» Учепився в ложку, опустив очі у таріль. Черпав гарячий суп, їв варену моркву очима, тільки б не бачити Гоцика.

Гоцик уже сидів за столом навпроти. Подякував Софії за гостинність, їв із апетитом.

— Смачно, — почув Ілія.

Поспіхом доїв, поніс таріль хазяйці.

— Дякую, Софіє…

— Спати час, — відповіла Софія. — Завтра рано вставати.

Ілія не запитав: а чому, власне, рано вставати? Мишою шмигонув на простирадло під ковдру, відвернувся до стіни. «Раніше за всіх прокинуся! Втечу. Однаково втечу!» — тремтів. Заплющив очі, ніби й найменший шурхіт не заважає — спить, хоч убийте! І закляк: шкатулка з цяцьками і грішми у рюкзаку… Ото горе! Поцупить клятий виродок! Та встати з постелі не наважився. Чув, як Гоцик пішов кімнатою: точно, рюкзак Іліїн шукав, сволота!

Задзеленчала порожніми тарелями Софія — певно, мила посуд. У кімнаті раптом стало темніше, ніби господиня погасила більшу частину свічок.

Ілія відчув, як повіки злипаються, хоч, як вірити жінці, проспав дві доби. «Точно, щось у вариво підмішала!» — перелякався. Спробував чинити опір всесильному сну, та у голові паморочилося, і останнє, що почув Ілія, перш ніж провалитися у тривожний сон, був голос Гоцика.

— Геть не хочеться спати, — сказав Софії.

Жінка глянула Гоцикові у вічі.

— Мене звати Міліца. Міліца з роду Црноєвичів, — сказала, пішла до важких кутих свічників.

Запалювала свічки, хоч ще мить тому гасила одну за одною. «Дивна жінка», — подумав Гоцик, мимоволі примружив очі: свічки палали тепер незвичайним яскравим світлом, віддзеркалювалися у пласких золотих пластинах, прикріплених біля кожної свічки.