Биті є. Гоцик

— Не вбивай його…

Гоцик примружив очі, схилив голову набік. «Новини України», — сказала б Тайка!

— Про що ти? — запитав холодно. Взагалі-то, Ілія не заслуговував на прощення. Та до сеї миті Гоцик ще не вигадав, як покарати суку.

Міліца не відповіла. Відсунула келих, пішла до дивного, схожого на старовинний ткацький верстат, доробала. Дістала з-під нього згорток. Кинула на стіл.

— Я купую його життя, — сказала. — Цього досить?

Розгорнула льняну тканину, поклала перед Гоциком довгастий брусок жовтого металу.

— Що це? — запитав Гоцик.

— Золото…

Гоцик раптом обм’як. Усміхнувся зачудовано. Підхопив зливок, зважив на долоні.

— Це моє?

— Холодним золотом платять тільки за людське життя, — почув незрозуміле.

— Дякую.

— Не дякуй! Тепер лягай і спи! Завтра рано вставати, — сказала Міліца з роду Црноєвичів.

Гоцик роззирнувся. При стіні — тільки одне ліжко. І на ньому солодко хропів Ілія. Міліца кинула рядно на довгу лаву біля комода. Гоцик слухняно улігся, примружив очі.

— Хіба тут заснеш, — гукнув господині. — Може, загасиш свічки! Ніч надворі…

— Тут не буває ночі, — відповіла Міліца.

Гоцик виматюкався подумки, відвернувся до стіни і полетів у дивовижні сновидіння.

Свічки сяяли, наповнюючи таємничу кімнату безжалісним різким світлом. На ліжку біля стіни зітхав уві сні Ілія. На лаві біля комода усміхався уві сні Гоцик.

Міліца не зважала на гостей, ніби була абсолютно впевнена: ті не прокинуться раніше ні за яких умов. Зосереджено рухалася кімнатою, збирала речі у торби. Наповнила першу. Розкрила другу, вкинула у неї білу вовняну фуфайку, тоненькі книжечки, невеличке дзеркало зі стіни.

— Міліцо… — почула тихий, схожий на стогін голос.