Биті є. Гоцик

— Чому ти віддаєш мені рецепт еліксиру безсмертя і формулу виготовлення золота?

— Щоб не вбивати тебе. Бо ти ж просто так не повіриш, що вони… не згодяться тобі.

Ілія відсахнувся.

— Тобто?.. Не розумію! Я… хочу пити!

Міліца всміхнулася. Прибрала долоні від книжечок. Пішла до комода чорного дерева, дістала з нього два старовинних срібних келихи і великий срібний глечик з вузьким горлом.

— Будемо пити, — оголосила, наливаючи в келихи густе червоне вино.

За півгодини Ілія захмелів, розім’як. Ковтав вино, тер очі, вдивлявся у Міліцу з роду Црноєвичів. Жінка, здавалося, геть забула, що поспішає. Підперла кулачком білу щоку, жалілася хлопцю:

— Якби ж я тільки знала, як усе те жахливо!

Ілія відчайдушно співчував. Шумно зітхав:

— Міліцо… Може, можна усе змінити?

— Еліксир безсмертя не має зворотної сили. Хто спробував його хоч раз, житиме вічно, бо вбив свою смерть.

— То що ж тобі не подобається?! — хлопець кліпав повіками від здивування: дурепка!

— Як же набридла мені ця вічність! — скорбно захитала головою Міліца.

— Та чому?! Ти ж можеш… Можеш усе! Побачити світ. Медитувати у Гімалаях чи зустрічати схід сонця у Куско! Плескатися у Адріатичному морі чи підгодовувати білих ведмедів. Ти… була у Гімалаях?

— Ні… Навіщо? Цікаво побачити те, що, можливо, більше ніколи не доведеться. А я можу побачити Гімалаї будь-коли! «Будь-коли» набагато страшніше за «ніколи». Воно перекреслює прагнення. Розумієш?

— Не розумію…

Міліца розсміялася глухо. Потяглася до глечика, налила червоного вина у високі келихи.

— Прагнути можна лише того, що до часу недоступно. Люди так чіпляються за життя тільки тому, що не в змозі відмінити смерть. Якби ж вони знали, наскільки абсурдна і безглузда вічність. Парадокси нецікаві! А варто задуматися… Більшість люду не бачить сенсу навіть у своєму швидкоплинному житті, та всі прагнуть жити вічно. Але якщо не має сенсу відрізок життєвого шляху, навіщо перетворювати його на безкінечний абсурд?! Шкода, що я зрозуміла це тільки після того, як проковтнула лише краплю еліксиру безсмертя…

У роті Ілії раптом стало сухо. Від відчайдушної спраги могла врятувати тільки одна крапля… еліксиру безсмертя.

— Міліцо, — прохрипів. — Але ти могла б поділитися еліксиром з друзями… Родичами. Просто добрими людьми. У світі так багато добрих людей. Тобі не було б так самотньо.