Биті є. Гоцик

Ілія безпорадно опустився на ліжко, проковтнув сльозу.

— Міліцо… Змилуйся. Дозволь взяти. Мені потрібне це золото.

— Навіщо? — запитала жінка.

— У мене мама важко хворіє. Я і відправився у путь, бо сподівався добути еліксир безсмертя для неї, — тремтів. — Але якщо з цим еліксиром усе так складно, то золото… Я зможу купити ліки, відвезти маму до найкращих лікарів…

— Не існує причини віддавати людям своє тепле золото. Кожен має добути власне. Ще гарячим… Тоді його не відберуть інші.

— Ти помиляєшся, помиляєшся! Є причина!

— Яка?

— Щастя! Золото потрібне мені для щастя!

— Щастя у тому, що ти є! Щас! Ти! Є! Щастиє — щастя…

— Маячня! — Ілія підхопився, упав біля ніг Міліци, їв очима золотий брусок. — Добре… Може, ти і права. Не хочу твого золота. Віддай мені формулу. Своє виплавлю. У чому секрет? Чи знову скажеш, що твоя формула не допоможе мені?!

— Немає секрету.

Міліца віджбурнула брусок у кут. Присіла біля столу. Підсунула до Ілії другу книжечку.

— Усі компоненти відомі. Крім одного. До суміші інгредієнтів треба додати краплю… свого еліксиру безсмертя.

Ілія відчув, як серце, мізки, думки і сподівання зливаються в одну важку гнітючу кулю, стрімко летять униз, у безодню.

— Матір Божа… Чому ж усе так погано?! Чому удача завжди відвертається від мене?!

— Не завжди, — почув голос Міліци. — Скоро ти теж знайдеш своє золото.

— Коли?! — закричав Ілія і прокинувся.

Ковдра зволожніла від гарячих мрій. Ілія сидів на постелі, ніяк втямити не міг: Міліца з роду Црноєвичів, золото, еліксир безсмертя… Здається, плакав од прикрощів. Так то був сон? Чи ні? Усе той самий дім. Вікна з важкими білими завісами. Комод чорного дерева і стіл з мармуром. Куті свічники…

До кімнати увійшла молода жінка.

— Міліцо! — вигукнув мимоволі.