Биті є. Гоцик

— Хлопці, — встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. — Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.

— Ви файно українською розмовляєте, — не втримався один із прикордонників. — Вивчали?..

— Та ні, — видав Гоцик чисту правду. — Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.

Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.

— Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!

Скосив очі на жінку: Марічка притисла руки до грудей, зболілими очима роззиралася навкруги, по щоках текли сльози. Хитала головою скорботно, ніби говорила: сили небесні, невже це не сон?..

— У Луцьку заночуємо, — сказав. — А завтра… у Теребовлі будемо.

Готель на околиці Луцька немов чекав спраглих по дому. Надворі вечір, а в ресторанчику готельному тобі на вибір: і юшка грибна, і борщ справжній, і вареники, і крученики, і налисники, і голубці, і ще зо два десятки усього того, за чим і Гоцик, і Марічка скучили до біса.

— Два борщі для початку, — скомандував Гоцик.

Ледь умовив жінку не їсти в номері.

— Кидайте то, мамо Марічко. Ви сильна. Таке здолали — ворогу не побажаєш. У нас свято нині. І новий рік за кілька днів. Святкуємо і начхати на всіх. І по сто грамів. Га? Давайте. Горілочки…

Повів жінку до столика біля вікна, що стояв окремо, — щоб не у всіх на виду. Власноруч розім’яв усі овочі у борщі, сметанку розколотив.

— Смачного…

Марічка дуже старалася. Із зімкнутими вустами ковтала борщ, перехилила разом із Гоциком чарку горілки. Дивилася у вікно зачудовано, усміхалася сумно. Від вареників відмовилася.

— А я порубаю, — сказав Гоцик. — Посидьте зі мною. Я швидко.

І добре, що не відпустив. Вареники з картоплею ще, певно, булькали в окропі, коли Марічка зблідла, схопилася за серце.

Гоцик підскочив, як ошпарений.

— Що?! Серце?

Так — ледь змогла кивнути. Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до номера.

— «Швидку» викличте! — кричав переляканій офіціантці.