Биті є. Гоцик

— Галю! Малий їсти просить…

— Та заждіть, мамо!

Галя звела брови. І Гоцик, і Стефан дивилися на неї, ніби від неї одної залежало геть усе. Галя усміхнулася гірко.

— От бачиш, Стефане… Не дарма молилися. Я з малим до мами переїду. Сьогодні ж. А ти за Марічкою рушай…

Стефан заплакав.

— Галю! Ні…

Галя видихнула важко.

— А що робити?!

— Не знаю! Не знаю. — Стефан не втирав сльози. — До себе Марічку заберемо… Хата велика.

— Що ви, добродію, мелете? — кинув Гоцик похмуро.

Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.

— Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!

Галя зітхнула важко.

— Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.

— Марічка… не зможе сама жити, — видушив Гоцик.

— Чому?

— У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.

— Боже правий! — Стефан затулив лице руками, заридав.

Галя зблідла, щелепи ходором.

— Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…