Биті є. Гоцик

З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову — у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив — ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» — спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.

— Добридень, — привітно усміхнувся чоловік. — Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…

— Ні, — обірвав чоловіка Гоцик. — Я не на читання.

— А…

— Стефан Саламан? — холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.

— Так, добродію. А власне…

— Марічка Саламан — ваша дружина?

Чоловік зблід, подався до Гоцика.

— Марічка… Де вона? Вона жива?!

Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр — у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…

З дому визирнула міцна молодуха років тридцяти п’яти. З тривогою зиркнула на Стефана і незнайомця, рішуче попрямувала до них.

— Стефане…

— Галю… — безпорадно пробурмотів Стефан.

Гоцик скосив на Галю очі. Ого! Сніг з даху точно вона скидала, і доріжки порозчищала, і паркан з профілю, певно, теж… Галя.

— Добридень, — привітався чемно.

— Галю… — Стефан ледь стояв. — Марічка знайшлася…

Треба віддати Галі шану, не визвірилася хижо, не погнала Гоцика: геть! Завмерла на мить, схлипнула, захрестилася набожно: хвала Ісусу! Роззирнулася.

— А де… Марічка?..

— У лікарні… Тут неподалік, — сказав Гоцик.

Трійця завмерла. Галя похнюпилася, опустила голову… З хати визирнула стара жінка, гукнула: