Биті є. Гоцик

— Через Словаччину й Польщу поїдемо, — напружено пояснив Марічці. — Мені так… треба. Ви вже потерпіть…

Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.

В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.

— Мамо Марічко… Боїтеся?

«Так!» — зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку…

Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала — крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.

«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові — яка радість від такої дружини?..»

— А донька?

«Донька — глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».

— Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! — не втримався. — Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…

Закляк. Почервонів…

— То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…

Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…

— Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, — заговорив глухо. — Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…

Зиркнув на Марічку напружено.

— …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…

Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь — набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.

— Де вони цю тачку відкопали? Брухт! — казав один.

— Тихіше, — застеріг другий. — Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?

— Не образяться, — заперечив перший. — Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…