Биті є. Гоцик

— Мені однаково, що везти, — почув Гоцик голос старого Тимофійовича.

— Перепочив би. Мотаєшся, як молодий.

— Перепочину. Хвала Господу, до посту повернуся. Постуватиму вдома, у Бердичеві.

Грюк! Темно. Пронесло? Фура простояла ще дві години, Гоцик не рухався увесь цей час. Ледь дихав, прислухався: та коли ж?

Як «вольво» зрушила — повеселішав, засовав плечима — геть заніміли. І тільки коли хвилин за десять фура знову різко загальмувала, двері розчахнулися, разом зі світлом до темного кутка долинули звуки чужої мови, допетрав — ще крізь польський кордон треба прослизнути. «Давай, Тимофійовичу! Постарайся! А то не бачити тобі єврів!» — навіював, ніби й справді гроші мав.

Поляки не затримали. За кілька хвилин фура уже розсікала Євросоюз.

Гоцик трусився у куті, усміхався, як дурний: вийшло! Та проста думка — у цьому куті вбивати зручно! — змусила висмикнути тюк з футболками, кинути під ноги, пробратися всередину вантажу, перекидати тюки у порожній кут, аж поки біля дверей не вивільнився кубометр простору. Закляк у ньому, хитався, хапався руками за тюки та стіни фури. «Дремену! — думав. — Двері відчиняться, виплигну, дам дядькові в зуби і бігом…»

Фура зупинилася несподівано і скоро, наче хто пальцями клацнув — оп! Гоцик врізався носом у металеві двері, відсахнувся. Ну, от — пан або пропав. Стиснув кулаки — задурно не пропадатиме. Натовче мордяки наостанок, скільки б хар не чекало назовні.

Зашарудів замок. Двері розчахнулися — на Гоцика прискіпливо дивився старий Тимофійович у цупкому дощовику з каптуром поверх червоного светра. Поряд — нікого. «А і те, — промайнуло у Гоциковій голові. — Гукнув би когось на підмогу, так це ж із ними ділитися треба. А дядько жадібний…»

— Живий? — спитав Тимофійович.

Гоцик кивнув, визирнув з фури — «вольво» стояла на узбіччі траси. З сірого неба в лице дощ. Сипав, вкривав сірою водяною пилюкою шлях, автівки, лани, невисокі пагорби на горизонті. Все навкруги — ніби втратило колір, здалося на милість невблаганній холодній сірій мряці. Листопад…

— Котра година? — ляпнув, той же час зиркнув на годинник на зап’ястку. Друга дня… Ніфіга собі! А він міркував — близько полудня.

Зіскочив на землю, підняв комір куртки, поправив рюкзак за спиною. Старий вигнув брову здивовано.

— Куди це ти? — спитав насторожено.

Гоцик насупився, роззирнувся вовкувато, увіп’явся поглядом у вицвілі оченята старого.

— Тимофійовичу. Двадцять тисяч хочеш? — сказав нахабно.

Старий зрозумів — не бачити грошиків. Змертвів. Хитнувся. Простягнув руку, вхопив Гоцика за куртку.

— Віддай! Віддай мої гроші! — зашепотів старим-престарим тремтячим голосом. Затрусився, сльоза на щоці. — Я бідний! Бідний… Жінка моя третій рік лежить… Ліків треба. Віддай!

— Та віддам! — сіпнувся. Відірвав від себе старого. — Ти чого, командире? Слово — закон, ми — офіцери. Віддам… — замовк, скривився тужливо. — Повертатимуся додому, до тебе завітаю… У Бердичів. Ти ж у Бердичеві живеш?

Старий схлипнув, кинувся до Гоцика.