Биті є. Гоцик

— Нащо там молитися? Там не Бог. Там скарби…

Струсив видіння.

— Дурний спав — дурне снилося.

Так мама казала. Покинув затишний прихисток, спустився на другий поверх, без вагань розчахнув двері Ізідориної кімнати, наче дівчина мала бути саме тут. На розкішному ліжку тільки покинутий білий сарафан із компромісними дрібними квіточками.

— Ізідоро…

Підійшов до відчиненого вікна — ніч. Скільки ж проспав? Перехилився назовні, намагався вежу роздивитися. Нічогісінько не уздрів.

Подався на перший поверх. «На корові спить. Чи на кухні вино дудлить», — думав. Та коров’яча шкура дратувала око біло-коричневими плямами. У кухні на столі холодна покинута яєчня.

Серце бухнуло й розбилося.

— Ізідоро…

Кинувся надвір, до вежі. Дерся вгору, хоча ніякого сенсу — і знизу видно: немає на вежі Ізідори.

— А роззирнуся… — шепотів гарячково.

Видерся на верхівку, примружив очі: темрява навкруги велична, могутня, непрозора, як важкі портьєри.

— Ізідоро! — загорланив відчайдушно. Схлипнув, проковтнув сльозу. — Ізідоро…

Ніч зашурхотіла у відповідь: нема тобі Ізідори, поганець…

«Каплиця!» — думка рятівна.

Бігом униз.

— Молишся? Молишся? — хрип — не слова.

Розчахнув важкі двері, врізався лобом у тополиний стовбур, обійшов його — за тополею самотньо скніла скорботна Діва Марія. Могла б, то розвела б руками, сказала б Ілії:

— Ізідора? Ні! Не було…

Ілія вийшов надвір, безпорадно опустився на сходи вежі — ну, от і все. У голові гули злі бджоли, кусали безвільні думки. Не гнав — а навіщо?.. Навіщо все це — дім, вежа, земля, оливи і каплиця — без Ізідори…