Биті є. Гоцик

Ілія ледь відірвав дупу від стільця, підвівся з бокалом, вигнув шию, спантеличено спостерігав за дівчиною: упала на коров’ячу шкуру, притислася до неї животом, усім тілом, стогнала збуджено і тоскно.

«Я… люблю тебе!» — хотів сказати Ілія. Та перемогла нудота. Вибіг на подвір’я, ригав під зірками, завалився перед порогом і відрубався.

На ранок — тверезі, спустошені, прозрілі — сиділи поряд край крутого берега. Мовчали. Одне на одне не дивилися. Під ногами билося море.

— Він… не повернеться, — раптом сказав Ілія.

Ізідора й не ворухнулася.

— Ми… говорили… напередодні. Я проводжав його. Він сказав: перетнемося якось при нагоді, але не тут.

Замовк, скосив на дівчину очі.

— Якщо ти тут тільки заради того, аби дочекатися…

— Ні!

— …То знай: чекати марно.

— Ні…

— Що?! Не розумію… Я не розумію тебе! — підхопився.

Стояв над прірвою, горлав відчайдушно і тоскно.

— Ну чого… Чого ти хочеш?! Скажи, Ізідоро! Все зроблю!

Ізідора вигнула спину, наче всередині завівся пекучий незламний стрижень — не дозволяв опускати плечі, гнути хребет.

— Побудуй мені капличку, Іліє, — сказала відсторонено, наче з інших світів.

Майстри з сусіднього селища з’явилися біля Іліїної приватної власності наступного дня о восьмій ранку. Ізідора вже прокинулася. Уже збігала до моря, повернулася — волога, радісна, заварила кави і навіть пообіцяла трьом кремезним чоловікам, що вони підрядилися каплицю зводити, на обід прохолодного вина і гарячого супу.

— Тільки працюйте з молитвою, — попросила.

Ілія спостерігав за Ізідорою, не впізнавав: світилася. Клопоти й самого заспокоювали, відволікали від сумних дум. Та він заради цього не каплицю — храм зведе! Землі, слава Богу, вистачає. Радився з майстрами: де краще споруду поставити?

— Подалі від берега, біля дороги, — відповідали в один голос.