Биті є. Гоцик

— Хочу їсти!

Прислухалася до дзвінкого відлуння. Звела чорні брови.

— Іліє!

А — тихо. Побігла на кухню. Обурено кинула на плиту пательню, била яйця — шкаралупи по всій кухні. Смикала плечиком гордо: як знаєш!

Поставила таріль на стіл. Завмерла. Роззирнулася.

— Іліє… — покликала стривожено.

Пішла на другий поверх. Перш за все зазирнула до своєї розкішної спальні, наче Ілія мав бути саме тут. Нікого. Розчахнула двері сусідньої кімнати з двома одномісними ліжечками, хоч Ілія давно не ночував там — усе на коров’ячій шкурі біля каміна тулився, — на вішаках гойдався файний одяг, що Ілія накупив його собі невдовзі після придбання дому. Наче мав відповідати багатій приватній власності.

— Іліє…

Тихо посунула геть. Вийшла з дому — ніч. Моря не видно, та є — шумить. Сіла край крутого берега, обхопила плечі руками, завмерла… Прислухалася: от і Ілії не видно, але ж… є?

Ілія прокинувся від яскравого дивного сну. Сидів на вузькому диванчику, намагався пригадати найменші деталі.

Посеред безкрайого зеленого лугу, вкритого незнайомими червоними і синіми квітами, лежить Ізідора. Розкинула руки, очі в сині небеса. Усміхається Ілії. Він тут — тихо опускається на траву, торкається пальцями Ізідориної щоки, шепоче слова кохання. Ізідора заплющує очі. Вуста трохи відкриваються.

— Коханий… — шепоче жагуче.

Простягає до Ілії руки, та тут — бджола. Зла, сердита. Дзижчить, б’є в Ізідорину щоку. Наче у прикрощах: ти що робиш, дівко?! Ізідора підхоплюється, сміється. Хапає Ілію за руку: біжимо! Ілія мчить за Ізідорою вслід. Регоче, а як вдуматися — чому радіє?! Безмежний луг раптом обривається — далі тільки холодне, вкрите уламками білого льоду, море. Ізідора зупиняється, відсахується.

— Ти звідки тут?! — гонорово кидає морю.

Морю — начхати. Наступає. Ковтає зелену траву, ясні квіти — не встигають втрачати кольорів, крижаніють, перетворюються на червоно-сині скляні фігурки. Ілії геть не страшно. Бере за руку перелякану Ізідору.

— Мріє моя! Життя моє! Повір: варто взятися за руки, разом зрушити вперед — море відступить.

Ізідора недовірливо зиркає на хлопця.

— Море таке безмежне… Мені страшно, Іліє.

Ілія лише усміхається. Натхненний, сильний, обіймає її за талію, разом роблять крок у холодну крижану воду. Море гнівно хлюпає хвилями, та відступає. Лише на крок. Під ногами Ілії й Ізідори оживають скляні квіти. Ізідора здивовано посміхається: диво…

— Геть не страшно! — гукає захоплено.