Биті є. Гоцик

— Там… багато чого.

Кав’яр? Гусяча печінка? Трюфелі? Розбирала величезні пакети зацікавлено. Пожвавішала, не супила брівок. Вино? Віскі? А є шампанське? А хай би хтось приготував справжнє французьке фондю і привіз гарячим!

— Як забажаєш! Ти… хазяйка у моєму домі, — вимовив врешті.

Ізідора завмерла.

— То усе це…

— Відзначимо? Цей дім — віднині наш… — Ілія заплутався, розгубився. — Звичайно, якщо ти хочеш… То ми вийдемо… Надвір. І я скажу: кохана, це мій дім. Ходімо… туди.

Ізідора примружила очі. Довго мовчала.

— Зайве, — вимовила врешті.

Спритно відкоркувала червоне вино, відпила з пляшки. Підійшла до старої Гоцикової футболки, що вона так і валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. Ухопила. Викинула у відчинене вікно.

— То святкуватимемо?! Так?! — пожвавилася. Розсміялася із полегшенням.

— Так! Чого ти хочеш?

— Я? Зараз!

Покинула пляшку на підлозі, побігла у двір. Віднайшла Гоцикову футболку, ухопила, стала на самісінькому краєчку крутого берега, кинула її у море.

— То святкуватимемо? Так? — перепитала Ілію зухвало.

Що то було? Один Бог знає. Напилися в зюзю. Повідкривали всі пляшки, що їх Ілія замовив немало. Зливали в один келих горілку, вино, лікер, віскі…

— Іліє… Це неможливо пити! — ледь ворушила язиком Ізідора.

— Оце усе… геть неможливо, але ми… — хитався Ілія.

— Неможливо! Але ми… — Ізідора уперто супилася, ковтала вибухову суміш. — І ти пий!

— Я? Так! — Ілію нудило, з відразою нюхав алкоголь у келихові, кривився, ковтав. — Ізідоро… Навіщо ми це робимо?

— Тому що ми… дуже, дуже, дуже самотні нещасні люди, — раптом сказала Ізідора.