Биті є. Гоцик

— Що це?

— І анчоусів немає?! — запитання вихлюпувалися бурхливим потоком.

Жбурляла каструлі на мармурову робочу стільницю біля плити.

— Ні! Це неможливо! Сьогодні готуватимеш ти!

Ілія усміхався винувато: вчора їй зажадалося артишоків. Здолав три кілометри до селища за півгодини, розшукав. Он вони… І досі валяються у корзині біля вікна.

— Анчоуси? Не проблема.

— І салат рокет! — гукала услід, коли Ілія уже мчав геть від дому.

У селищі звикли до дивного чужинця — ледь не щодня скуповував продукти. З ґанку нотаріальної контори Ілію виглядав синьйор Костелло, щоб повідомити: з дня на день з’явиться хазяїн будинку. То купуватимете? Бо оренда орендою, а перспективи розуміти потрібно.

Ілія приготувався добряче поторгуватися. Відверто здивувався ціні — півмільйона євро, спробував опустити хоча би до чотирьохсот, та нотаріус Костелло лише плечима знизав: хазяїн не погодиться. Разом із садибою продається десять гектарів землі. А це — вельми приваблива перспектива. Ніяких сусідів.

— Без сторонніх очей… Це добре, — сказав Ілія. Уявив голу Ізідору — біжить до моря, падає у хвилі.

— Ізідоро… Завтра… Підеш зі мною до селища?

Сиділи за столом, навпроти одне одного, як вороги. Посередині парував таріль із запеченою свининою.

— Навіщо?

— Дім купуватиму, — видихнув. Завмер.

Боявся тих слів. Зараз зійде з лиця, зведе брови, зиркне гнівно. І — прощавай… Ізідора завмерла, кинула швидкий погляд на стару Гоцикову футболку — валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. З того самого дня, як пішов, і валялася. Ілія не чіпав, Ізідора обходила, як чуму. Та той швидкий полохливий погляд змусив Ілію затремтіти. Чекає? Чекає…

— Купуй, — Ізідора уже дивилася Ілії у вічі, усміхалася.

Він… все мріяв: куплю дім, пригадаю Ізідорі її ж слова. «Мужчина кохану у свій дім веде… А дарують доми шльондрам!» Вона ж не забула? Як пояснити їй: кохана, ти хазяйка у моєму домі… А хочеш — подарую! Ти як… хочеш?!

Ізідора шаленіла — геть нічого не зрозуміти. То затихала, чи дихає — не почути, застигала на вежі, вдивлялася у жовту стрічку дороги. То раптом захлиналася від сміху, обіймала Ілію, притискала до себе жагуче: ти мій?

— Ізідоро…

Після одного такого вибуху — цілувала в губи посеред просторої вітальні біля каміна, відірвалася, примружила очі лукаво, побігла до спальні — не витримав. Пішов услід. Біля причинених дверей Ізідориного прихистку зупинився, тремтячими руками стягнув файні смугасті шорти разом із трусами, задихнувся і рвучко розчахнув двері.