Биті є. Гоцик

Вежа. Тільки й залишалася та клята вежа. Ілія шкрябався нагору, констатував розпачливо: боїться висоти. У голові паморочилося. Дуже сумнівні думки огортали в той же час, кликали відірвати ноги від кам’яного майданчика на верхівці. «Пішли! Пішли геть!» — трусився та хапався на камінну огорожу вежі, вдивлявся у синє море — бо тільки звідси й можна було… не загубити Ізідору.

Рушник на березі. Нага Ізідора падає у хвилі, як у забуття, колишеться на них — розкинула руки й ноги, очі в небеса. Ілію охоплює відчайдушне жадання. Матінко Божа! Хай… Хай вона отак і лежить. Не рухається. Він підпливе — сильний, відважний — припаде губами до голої ніжки, обхопить її обома руками та так, аби не потривожити, не змусити відсахнутися, зімкнути руки. І ноги…

Вітер у лице — йолоп, йолоп! Здуває жадання, відкидає до краю вежі.

— Ні!

Ілія поспіхом біжить долу, падає, здирає коліна, завмирає на землі біля вежі.

— Збожеволію… — констатує пригнічено.

Того дня ще тричі підіймався на вежу, бо вже й супу наварив, і підлогу на кухні вимив, щоб блищала, і віднайшов посеред речей, що купував їх у селищі, коли по продукти ходив, стильні смугасті шорти, вліз у них, крутився перед дзеркалом: ніби гарно, футболку не вдяг, залишив голим засмаглий підтягнутий торс, а Ізідора все не поверталася.

Не втерпів. Уздрів її на сірій кам’яній брилі — стирчала з води за кілька метрів від берега, підставляла себе хвилям — бийтеся! А тим у радість — набігали, сердиті, розбивалися білими бризками, обдавали Ізідору солоним феєрверком. Вона ніби не помічала. Сиділа на брилі — гола, нерухома. Очі не в море — уздовж берега, на захід вдалечінь. Туди, де заходило сонце. Де Гоцик…

— Ізідоро! — Ілія безпорадно тупцював на березі, вдивлявся у дівочий силует.

Ізідора повільно повернула до Ілії голову. Підвелася.

— Ізідоро! Благаю… Повертайся! — закричав щосили.

Ізідора усміхнулася зухвало.

— Забери мене! — кинула азартно.

Ілія знітився. Хтозна: може, він боїться не тільки висоти, але й глибини?.. Не плавав ніде, крім ванни. Ніколи. Якщо не рахувати екстремального занурення у вкрите льодом озерце…

— Так! Зачекай! Зараз! — закричав, сам себе здивував безмежно. Справді? Зараз і полізе у воду?

Сонце котилося з небес, прозоре синє море потемнішало, тільки на поверхні — м’які рожеві відблиски. Ілія перехрестився подумки, ступив у воду. «Я… не бухгалтер! Не бухгалтер!» — підхльостував себе подумки. Бив ноги об гостре каміння, бовтався у хвилях, та сунув до брили. Дошкрібся, ухопився за край брили, усміхався, як дурний.

— Я… донесу тебе. До берега! — натхненний.

Ізідора розсміялася задьористо.

— Спочатку дожени!

Стрибнула з брили у хвилі, попливла до берега. «Вона… замордує мене. До смерті…» — подумав Ілія. Здивувався. Твердження не викликало розпачу, тільки всеохоплюючу безмежну радість.