Биті є. Гоцик

Гоцик задумався. Кивнув напружено.

— Добре… То, може, й на це глянете? — поклав на стіл великий смарагд.

Тільки він і лишився після відвідин португальського міста Сініш, де жила тепер така собі синьйора Алмейда. На Гоцикових очах двійко худих, жадібних покидьків вийняли розхристану душу з землячки Ясі. Сидів під сосною до ранку, бідкався:

— Дурна… Ой, дурна… Ну, нащо…

Як сонце встало, перебрав розірваний рюкзак — нічого. А були ж камінці! Розгрібав пісок: та мають же десь бути! Паспорт свій український знайшов, матюкнувся: не почав би шукати камінці, паспорта б не відшукав, а потім би нізащо не здогадався, де загубив. Суки кляті! Зиркнув на пісок — є! Знайшов один камінець. А другий так і лишився у пісках…

— Смарагд.

Синьйор Алваро без здивування взяв камінь. Підніс до світла. Розглядав уважно.

— Чистий смарагд, — усміхнувся. — Давній… Нині так камені не обробляють.

— Продати допоможете?

— Можу! Є люди, яких це зацікавить. А… звідки?

— Без питань.

— Зрозуміло, — кивнув синьйор Алваро. — Тоді й ціна значно впаде.

— Хай. Тільки мені б пошвидше. І паспорти… Мама хвора. Треба додому везти.

До лікарні повернувся на крилах. Зайшов до палати, де лежала Марічка. Присів на край ліжка. Нахилився до обличчя жінки.

— За три дні у нас будуть легальні справжні паспорти. Додому поїдемо.

Жінка сумно усміхнулася краєчком вуст, простягнула до Гоцика худу руку, погладила по щоці. Перехрестила і вперше… не заплакала.

— Правда, паспорти естонські… — глузливо усміхнувся Гоцик. — Ви тепер Айні Кірвес. А я — Вяйно Кірвес, ваш син. Та то таке… Зате без проблем. Даю вам, мамо Марічко, тиждень. Дивіться мені, щоб одужали.

Жінка закивала, на очі набігли сльози.

— Ні, ні! Годі! Додому їдемо. Які сльози? — захвилювався Гоцик. — Завтра зранку поїдемо фотографуватися. За три дні матимемо паспорти. Потім я на пару днів змотаюся… в одне місце. Тут недалеко. Майно треба забрати.

Майно, закопане під тополею, і справді було вкрай необхідне. Досвідчений у сумнівних оборудках синьйор Алваро пояснив: краще з великою сумою готівки через кордон не пхатися. Покласти гроші, виручені за смарагд, у банк. На легальне ім’я — Вяйно Кірвеса… Гоцик покумекав-покумекав… Ну, не розповідати ж привітному інтелігентному букіністу, що в нього тих смарагдів під тополею закопано до біса! Ще встигне банк ощасливити. Забрав готівку, заплатив за паспорти, лишив 2 тисячі євро. Усе інше вкинув у скриньку для пожертв благодійної лікарні. Ісусика перестрів.