Розділ «Частина друга Графиня»

Тарас почухав вошиву голову.

– А як не схоче?

Сотник реготнув.

– Схоче, – Упевнено промовив він, поблискуючи очима. – То, Тарасе, така відьма, що й сама ще доплатить, аби Катрю зі світу зжити, а вже за гроші…

– А що ж мені робити? – запитав Тарас, почухуючись.

– Чекатимеш їх за селом, візьмеш іще хлопців, та, гадаю, що все обійдеться. Катерину на коня й до мене на хутір. Усе зрозумів?

Тарас хитнув вошивою головою.

– Та все.

– То йди, відпочивай.

Почухуючись, Тарас поплентався до ганчір’я, на якому спав, а сотник замислено зиркнув йому вслід. Цей неотесаний, тупуватий трішки юнак йому все ж таки подобався, бо вмів він зберігати вірність, умів слухатися наказів і був дуже далекий від зазіхань на владу. Батько його також чоловік хороший, відданий і вірний, та й мати… Згадавши Одарку Рогозиху, сотник досадливо покривився. Досить вродлива, пишна тілом та висока баба давно, ще за життя свого Микити, увібгала собі в дурну голову, що любить сотника Яковенка, та як був чоловік живий, то ще трималась, а отепер нема йому від неї спасу, сама, утративши сором і гордість, освідчує своє кохання йому, мало не волає про те, що жити без нього не буде, не підозрюючи, що бажає повторити долю його дружини Магди. І ніяк не хоче зрозуміти та баба пришелепувата, що не потрібна вона йому, що іншої жадає він із ненаситною жадібністю, і на все готовий піти, аби заволодіти нею. І заволодіє, і син Одарчин йому в цьому допоможе.

Було вже геть після півночі, коли грабіжницька ватага нарешті вгамувалася та почала позіхати, широко роззявляючи смердючі, гнилі роти. Вони поснули швидко, кожен собі щось бурмочучи уві сні, а сотник ще довго лежав, удивляючись у ясне зоряне небо, не маючи сили заснути, не здужаючи викинути з думки зеленоокої красуні, яка скоро належатиме йому.

Ранок у домі графа Гнатовського розпочався з галасу розгніваної пані Настуні Горобецької. Катерина, яку Криштоф приніс додому на руках уже під ранок, солодко спала, коли до їхніх із Криштофом покоїв, навіть не постукавшись, увірвалось розлючене рудоволосе створіння в чудовій блакитній сукні й нахабно вихопило її з обіймів сну.

– Не чекала від вас такого, – засичала вона, зовсім не по-панському бризкаючись слиною та важко дихаючи. – Невже ви настільки неотесана, що змогли нажалітися графові на мої слова?

Катерина сонно залупала.

– А що сталося?

Настуня зіщулила гарні свої очі.

– Що сталося? А те, що через вашого довгого язика мене виганяють із цього будинку, принизливо виганяють, наче… наче яку лиходійку. А все це через вас, пані… – Настуня з огидою оглянула Катерину, – графине!

Людоньки добрі, скільки ж отрути було в тому слові, що Катерині зробилося зле. Учорашній вечір, який дещо забувся за міцним сном, промайнув перед очима, і вона згадала, як ця пихата пані кружляла перед її чоловіком, бажаючи звабити, згадалось те чорне запаморочення, що найшло на неї саму. І вона холодно поглянула на паню Настуню.

– Я не вказувала чоловікові виганяти вас.

– А чому ж він виганяє?