Розділ «Книга III Шулма»

– Будемо говорити, Асмохат-та? – запитав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман. – Так?

Його звичка після майже будь-якого питання запитувати ще й «Так?», немов співрозмовник і без того не відповів би, спочатку дратувала мене, але тут, у тіні плаща Жовтого Мо, або я став терпиміший до звичок Куш-тенгрі, або це його «Так?» стало м’якшим і природнішим.

– Будемо, – погодився я.

– Будемо, – в один голос підтвердили Єдиноріг і Уламок.

Але їх шаман не почув.

Він просто злегка здригнувся, підвівся й пішов до намету.

Не озираючись. А я перш ніж піти за ним, махнув рукою Косові, щоб той підійшов і допоміг мені зняти панцир.

І без божественного втручання ясно – чим-чим, а латами аль-Мутанаббі мені Неправильного Шамана не здивувати.

Та й не збирався я його нічим дивувати.

2

У наметі панували сутінки; розташоване у центрі вогнище не горіло, але тепло від нього ще зберігалося. Лише зараз я відчув, що зовні було зовсім не спекотно.

Осінь, одначе… час звикати.

Ми опустилися на ворсисту повстину один навпроти одного, і я очікувально дивився на Куш-тенгрі. Дивитися йому в очі я досі трохи боявся, дивитися нижче було б незручно – ще вирішить, що я йому в рот заглядаю – і я перевів погляд угору, туди, де високе гладке шаманове чоло переходило в зачесану назад гриву його дивного волосся.

Куш-тенгрі ледь усміхнувся – здригнулися кутики губ, намітилися ямочки на впалих щоках без найменших слідів рослинності, роздулися ніздрі орлиного носа… і маска дикого божевільного скульптора перетворилася на доволі-таки привабливе обличчя.

– Це в мене з народження, – сказав він, труснувши срібною копицею і очевидно неправильно витлумачивши мій погляд. – Просто тридцять три зими тому в жінки з племені чиенів-вівчарів народилася сива дитина. А мудрі старійшини вирішили, що це не на добре, і маленького Куша покинули в степу. За два з половиною роки мене підібрали молодші шамани Ултая-лікаря. Кажуть, мене вигодувала вовчиця… Не знаю. Не пам’ятаю. А брехати не хочу. Ултаєві цілителі оглянули дитину, що верещала й покусала половину з них, і виявили всі вісімдесят чотири ознаки майбутнього служителя Ур-калахая. Відтоді я й живу тут. А за волосся прозваний Неправильним Шаманом. І не лише за волосся. Так і став із просто Куша – Куш-тенгрі.

Він звільна потягнувся, хруснувши суглобами, і закинув худі жилаві руки за голову. Через що став дивно схожий на мого колишнього знайомого з Кабіра Сабіра Фучжана, теж оманливо тендітного й низькорослого. Для цілковитої подібності не вистачало лише Місячного Кван-до де-небудь у кутку, з його ратищем завдовжки з людину і величезним мерехтливим лезом. Так, зараз Куш-тенгрі поводився зовсім інакше, ніж під час першої зустрічі, і мені весь час доводилося нагадувати собі, що я не вдома, навіть не в гостях, і що шаман зовсім не Сабір – але відвертість Куш-тенгрі однаково викликала бажання відповісти такою ж відвертістю; тим паче, що ми виявилися мало не однолітками.

Якщо йому й справді тридцять три роки.

– Отак усе життя й пам’ятаю себе слугою Безликого, – продовжував між тим шаман, мовби викладаючи загальновідомі істини, знайомі всім (якщо він і сумнівався в поінформованості новоявленого Асмохат-та, то намагався на цьому не наголошувати). – А шамани Ур-калахая – вони зброї не мають, крові не проливають, у чужі чвари не пхаються, кривавої їжі не вживають, сон-гриба не нюхають, хош-травою не димлять…

– Араки не п’ють, – мимоволі вирвалося в мене.

– Чому? – щиро здивувався Куш-тенгрі.