Розділ «Книга III Шулма»

Ми наблизилися до краю водойми й з деяким трепетом зазирнули всередину. Вода злегка рябіла, але була досить прозора, щоб не приховувати дна – і на дні водойми, у брудному мулі, лежали гнилі й іржаві останки Звитяжців.

Десятки – якщо не сотні.

Це була величезна могила.

Ми стояли, тримаючись за руки й руків’я, – Я, Єдиноріг і Уламок – і доля тих, хто не захотів відмовитися від суті й покликання Звитяжця, здавалася нам тієї миті не кращою від власної.

А потім я повернувся і, далі не кажучи ні слова, пішов до найближчого намету, де мене вже чекав Куш-тенгрі, Неправильний Шаман.

Коли я сів на землю поруч із шаманом, той немов і не помітив цього. Не здригнулися напівстулені повіки, подих не сколихнув груди, і невідомі далі, якими блукав зараз срібноволосий шаман, не відпустили його назад. Він був – там. А я – тут. Я сидів і дивився. На великі бурі намети, схожі на гігантських тварин у вицвілій після линяння шкірі. На хирляві деревця з дивно яскраво-зеленим листям і на жовто-сірі колючі кущі, що росли по сусідству. На моїх супутників, які розбивали табір неподалік від бурих наметів – жител шаманів Безликого, служителів Ур-калахая.

Я сидів і просто дивився.

Водойма Жовтого Мо була у низині, оточеній невисокими пологими пагорбами. Тут проходила межа двох степів. На південний схід, там, звідки ми прийшли, простирався степ, значною мірою обпалений подихом Кулхана. А на північний захід починався степ свіжий, спінений гірким вітром, той степ, побачивши який, я зрозумів – ось вона, Шулма. Тут живуть племена шулмусів, пасуть свої незлічимі табуни й череди, сперечаються про військову звитягу, чинять набіги одні на одних… І ще десь там є великий гурхан Джамуха Восьмирукий.

Мій улюблений онук.

І пряма коротка Чинкуеда, Змія Шен.

…Тут проходила ще одна межа. Вона незримо тяглася по гребенях пагорбів, що оточували священну водойму. Усередині цього кола панували боги. І всі, хто входив у це коло, потрапляли під їхній захист.

Біля священної водойми не проливалося крові.

Тут був малий Кабір.

«Тут Шулма, – з докором мовив Єдиноріг. – А у водоймі гниють трупи моїх братів.»

«Вибач, – схилив голову я. – Ти маєш рацію. А я ні. Просто мені дуже хочеться додому…»

«Так, Чене. І мені теж.»

І все ж ми перебували всередині кола, хоча воліли б до кінця своїх днів залишатися зовні.

І подалі.

Я мимоволі обвів поглядом межу священного місця й повернувся до Куш-тенгрі, почувши слабкий мелодійний передзвін брязкіток на його халаті.

Шаман уже повернувся зі своїх незрозумілих внутрішніх мандрівок і тепер дивився на мене.