Розділ «Книга II Мейлань»

– Я… – почав було я й відчув, як шерех клинка в піхвах, ледь помітне погойдування, тріпотіння китиць – як усе це стає мовою, словами, зрозумілими й доступними нам: Єдинорогові, Уламкові й мені.

– Я… мені… дуже жаль, Дзю, що Наставника вбили. Слово честі, просто дуже жаль. Якби ми з Єдинорогом знали тоді… якби ми розуміли!..

Бач, як із покійним Друдлом розмовляю! Недорікуватим стаю, слова всі кудись розбігаються, і почуваюся вже й не дурнем, а цілковитим недоумком. Доки це буде тривати?!

– Спасибі, – дуже тихо й серйозно вимовив Дзютте Уламок, і ще раз крутнувся у мене в руці. – Спасибі й… заздрю. Від душі. – А потім додав звичнішим тоном: – Щастить же дурням! Щоправда, не всім. Ти хоч не чіпляйся в мене на перехопленні з усієї сили, я ж тобі не кебаб несмажений…

5

І я кивнув, сприйнявши слушну пораду. Справді, тепер перехоплення виходило значно легше (я б навіть сказав – хвацько), і Дзю майже без брязкоту сам лягав уздовж передпліччя, а коли було треба – стрімко кидався вперед, заклинюючи невидимого Звитяжця, відводячи його вбік, вириваючи з чужих пальців…

Я й сам не помітив, як у правій, залізній руці в мене опинився Єдиноріг, і при світлі місяця, що виповз нарешті з-за хмари, тьмяним маревом розгорнулися «Голки Дикобраза»; довгі уколи й п’ястні удари Єдинорога змінялися короткими й азартними сплесками Дзютте, і все виходило саме собою – хоча в каноні нічого подібного й близько не було.

Схоже, усе гаразд. Ні, не те щоб узагалі гаразд – воду з цієї криниці можна ще черпати й черпати, добратися до дна, пробити його й черпати знову – але для першого разу все складалося доволі непогано. А про те, що на мені лати, я взагалі геть-чисто встиг забути…

Закінчивши, я глянув туди, де весь цей час сидів Кос – і виявив, що ан-Таньї під дувалом нема. Утім, як одразу з’ясувалося, його не було лише під дувалом. А у всіх інших місцях двору Кос був присутній – причому, здається, у всіх місцях одразу. Ан-Танья творив щось неймовірне, ставши дивовижно схожим на мого дідуся – аж заздрісно було, наскільки спритно, хоча й не зовсім звично для мого ока, він орудував майже нерозрізненим через швидкість й убогого освітлення естоком!

За мить я помітив, що в другій Косовій руці зі свистом крутиться Сай Другий. Залишалося лише дивуватися, як швидко наші колишні дворецькі зуміли знайти спільну мову з цим неприємним трирогим нахабою!..

А потім Кос закінчив свою неймовірну імпровізацію, крутнув наостанок Сая, який аж писнув від задоволення – і опинився навпроти мене з двома клинками в руках. Я глянув на ан-Танью, зробивши надзвичайно серйозним вираз обличчя, і ми напрочуд церемонно поклонилися один одному.

Поклонилися, випрямилися і… застигли. Бо я – Єдиноріг-Я або Я-Єдиноріг?.. не важливо! – бо ми бачили, розуміли, відчували – зараз рухатися не можна. Ото ми й стояли, а миті розтягувалися, зливалися, їх уже не можна було відрізнити одну від одної – і ніхто не зміг би визначити, коли саме моя передня нога поповзла ледь убік, і злегка змінився нахил Дан Ґ’єна, а Дзютте так само трішечки піднявся догори…

Ми не усвідомлювали цього. Просто Я-Єдиноріг-Дзютте ледь-ледь змінився – і у відповідь, уловивши це, почав мінятися Кос-Заррахід-Сай, але забарився, і тоді ми зрозуміли-побачили-відчули, що тепер – можна.

Можна.

Заради Вухатого демона У, як же це було чудово! Не було ворога, не було в’їдливого Дзютте й противного Сая, не було люті, і ненависті не було – була Бесіда, Бесіда Людей і Звитяжців, і всі в ній були рівні, і думати було ніколи, ненавидіти ніколи, і лише десь на самому краєчку свідомості пульсувало здивоване замилування…

Ось як це було.

А слова – це така безглузда річ… безглузда, але, на жаль, необхідна.

6

– Дивлюсь я на вас, молоді панове, і давно вже, мушу завважити, дивлюся, давно-давно й пильно-пильно дивлюся і… а про що це я? А, так… – дивлюсь я на вас, молоді панове, і аж серце радіє…

Ясна річ, це була невгамовна Матінка Ци! Я зупинився на середині удару, відсапуючись, і подумки ще раз обізвав її «старою цікавою урючиною». Навіть якщо це й було неввічливо. А підглядати за людьми по ночах (та хоч би й удень!) – чемно?! І звідки вона взялася на нашу голову?