Розділ «Книга II Мейлань»

Але так само варто було подивитися й на його сина Янґа, чий «Фенікс» був удвічі важчий, і перш ніж злетіти в «грозове небо», він «розправляв крила», потім «бив дзьобом на чотири сторони світу» і лише тоді…

Властиво, злітати найчастіше вже не доводилося, оскільки у Бесідників, які втрапляли під дзьоб могутнього фенікса Янґа, виникали великі неприємності.

Ось такі справи… Просто синові й онукові Чену Анкору, який вдягнув лати аль-Мутанаббі, довелося стати менше схожим на свого діда й більше – на батька. Добре, запам’ятаємо – у латах мені більше жбана не випити.

А не дуже й хотілося… я ж не божественний предок Хен, мені лозу не поливати.

4

…Ми завмерли, і якийсь час я стояв, не рухаючись і прислухаючись до самого себе. Подих збився лише трішечки і майже одразу відновився, вага лат не відчувалося зовсім, немов вони стали другою шкірою й приросли до тіла; саме тіло від ніг до кінчика клинка Єдинорога було легке і слухняне.

– То що? – кинув я у морок на ім’я Кос. – Як?

– Нічого, – відповіла темрява. – Пристойно.

У вустах ан-Таньї – тим паче нового, незалежного ан-Таньї – це було неабиякою похвалою. Втім, я міг і не цікавитися його думкою. Я й сам знав, що пристойно.

Ми знали. Я-Єдиноріг.

Настала черга Дзютте. Я акуратно й дбайливо опустив збудженого Дан Ґ’єна в піхви й вийняв із-за пояса підозріло тихого блазня.

І знову закружляв по двору, помахуючи Дзютте в повітрі, звикаючи до його балансу й рельєфу руків’я. Праву, залізну руку я навмисно тримав подалі від Єдинорога – мені хотілося ближче познайомитися з блазнем-Звитяжцем без посередництва мого меча.

Працюючи Єдинорогом, я зазвичай тримав пальці лівої руки зібраними в незамкнуте кільце, тобто стискаючи уявну піалу, або стуляв прямі вказівний і безіменний, зібравши інші пальці до центру долоні – через що долоня починала скидатися на меч.

Так, тримаючи Дзю в лівій, я зможу одночасно «взяти піалу»… це добре. Це звично. Хоча тепер уже й не дуже потрібно. Їдемо далі… баланс, начебто, упіймав… цікава річ – Уламок більше ніж удвічі коротший від Єдинорога, а важить, вважай, стільки ж! Колоти ним марно – він тупий; рубати теж нерозумно – хіба по голові комусь поцілиш…

Що ж це виходить, блазню? Виявляється, ти для нападу зовсім непристосований?! І переучуй тебе або не переучуй – ти однаково для вбивства не вельми придатний? Усі Звитяжці можуть у принципі перевчитися й убивати людей, та не хочуть, – а ти навіть якщо й захочеш, однаково не зможеш!

Ось і Друдл, нехай і з Дитячим Учителем у руці – хотів, та не зміг… а їх обох – і захотіли, і змогли!

Так, не будемо поганяти коня ненависті… не час. Як же тебе перехоплювати, Уламку ти такий, щоб із прямого захвату в зворотний ліг? А якщо…

І тут я чітко відчув, як Дзютте здригнувся в моїй руці, намагаючись допомогти, підштовхнути, підказати…

– Ні, зачекай, – уголос сказав я, чудово розуміючи, що без допомоги Єдинорога Уламок мене не почує, а почувши, не зрозуміє. – Дай-но мені самому спершу з’ясувати, що й до чого… самому.

Загалом, за деякої вправності справа виявилася не дуже складна. Я ще раз подумки уявив, як важкий Уламок обертається навколо мого зап’ястя, як після чверті кола я прихоплюю великим пальцем його ґарду-пелюстку, зручна в тебе ґарда, блазню, даремно з неї Кабір сміявся, дурні вони всі! – і до кінця оберту Дзю вже…