– А тепер уперед, блазню! – вигукнув я.
…і за мить, хоробро крутнувшись, Дзю вже лежав уздовж мого передпліччя, брязнувши об метал поруча… або наруча, або як там цей залізний нарукавник зветься.
– Молодець, – прошептав я, маючи на увазі себе, чи Уламка, чи нас обох.
Продовжуючи крутити Дзютте, раз-у-раз міняючи захват, я прикидав, як можна на Уламка – вірніше, на руку, захищену ним, – ловити чужий клинок. Виходило, що ловити можна по-всякому й досить непогано. На такий товстий брусок (вибач, Дзю!) і Ґвеніля піймати не страшно, якщо вчасно спружинить.
Головне – трохи прослизати під час зіткнення, і тоді клинок, що б’є, цілком може застрягти між Дзю й пелюсткою його ґарди. А далі – різкий ривок із поворотом, і Звитяжець вилітає з рук, які його тримають, або…
Або одним Звитяжцем на світі стає менше. Був би живий Шото, він би зі мною погодився.
…Я піймав себе на тому, що поняття мої і Єдинорога так тісно переплелися в моїй голові, що я сам плутаю їх і не завважую цього. Кажу «Ґвеніль», а уявляю собі Фальґрима, і Білявий настільки зливається в моєму мозку зі своїм дворучним еспадоном, що мені загалом уже однаково як називати цю подвійну істоту.
Знову ж, Кос із його Заррахідом… наші відставні дворецькі. І не лише вони…
Я вилаяв себе за сторонні думки – думати про що завгодно я можу дозволити собі лише з Єдинорогом, та й то не завжди – і продовжив вивчати Дзютте. Ні, не вивчати – знайомитись; і не я з ним, а ми один з одним. На рівних. Це я відчував і без Єдинорога.
Гм, якщо Бесідник – зовсім не Бесідник, і не має жодного бажання зупиняти свій удар – тоді такий ось Уламок для людини з незахищеними руками просто знахідка! Та мало не батько рідний, благодійник і рятівник…
І кат для Звитяжців!
Але ж ти не міг не знати цього, блазню… Ти зобов’язаний був знати. У які ж часи тебе кували, для чиїх рук?! Скільки тобі років, Дзю?
«Скільки тобі років, Дзю? – луною віддався в мене у свідомості голос Єдинорога, дуже схожий на мій власний, і я відчув, що сталеві пальці міцно стискають руків’я. – Скільки?»
– Багато, – глухо буркнув Дзютте, і його відповідь була подібна до скреготу клинка об наруч. – Багато мені років. Слухай, Єдинороже, а ти справді… гм, ти й справді з ним, зі своїм… розмовляєш?
По-моєму, він хотів сказати «зі своїм Придатком», та остерігся.
– Так, – коротко відгукнувся Єдиноріг-Я.
– А зараз… хто із вас запитував, скільки мені років?
– Не знаю, – задумливо прошелестів Єдиноріг-Я. – Здається, обоє. А яка різниця, Дзю?
– Різниця? – повільно простягнув Уламок. – Не в різниці справа… А він сам – Чен твій – може мені щось сказати? Нехай через тебе, але – сам?
«Скажеш? – беззвучно звернувся до мене мій меч і охоче розслабився, пропускаючи мене вперед. – Ану!..»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шлях Меча» автора Олді Г.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга II Мейлань“ на сторінці 15. Приємного читання.