Розділ «Книга II Мейлань»

– Ми не можемо вчити інших того, що до кінця не пізнали самі.

– Тоді вас уб’ють.

– Можливо, – спокійно відповів він. – Ми готові до смерті. Але ті, хто виживе, побачать світло Прихованої Таємниці, і їхні життя ще придадуться тобі, Чене у Рукавиці.

Я важко зітхнув.

– А що скажеш ти, Саїде-на?

– Нехай їдуть, – відгукнувся Вардан Сач-Камал. – Вони вільні у своїх учинках. І їх веде світло істини Батин. Нехай їдуть.

Я мовчки розвів руками.

– …а я покажу вам дорогу.

Знахарка Ніру стояла біля стіни. Сльози в очах її висохли, губи були щільно стиснуті. Вона подивилася на мене впритул – і я поспішив відвернутися.

Моєї згоди тут не було потрібно.

– Спасибі, Ніру… До речі, скільки їх було?

– Не пам’ятаю.

Гаразд. За цим і їдемо.

– Ой, бідна я, бідолашна баба, блукалиця нещасна! – пролунав у мене над самим вухом нестямний крик Матінки Ци. – Не кидайте мене, шляхетні панове, пропаду я тут сама-саміська, хирлявою стеблинкою зав’яну – а так, дивись, і згоджуся на щось, і дорога веселішою видасться, і пораджу що, та й узагалі – не бувала я в тих краях, а давно вже збиралася, ой, давненько, лише не виходило ніяк, а тепер бачу…

– Вухатий Демон У з нею! – гаркнув Кос. – Нехай їде… відьма стара! Може, язика шулмуси відріжуть!..

– Ой спасибі та спасибоньки, шляхетні панове! – анітрохи не зніяковівши, забалаболила Матінка Ци. – Ой спасибі величезне, всім спасибам спасибі…

Я застогнав і схопився руками за голову.

9

…Виїжджали ми на світанку. Сімнадцять людей. Звитяжців – більше. Зібрані по похідному – провізія, малі й великі намети, бурдюки з водою…

На околиці Мейланя – я маю на увазі місто – я притримав Демона У, який невдоволено гриз вудила.