Розділ сьомий Крокодил, левиця та ведмідь

— Може, й так, — погодився Клим. — Навіть напевне так. Не вдаватимусь у подробиці, сам їх ще не знаю. Та в житті вбитої юної особи були кокаїн та підозрілі ігрища зі шмаганнями.

— Кокаїн? — Шацький витріщив очі. — Вона втирала порошок у ніздрі і так їздила за кермом свого авта? Пане Кошовий, ви собі не уявляєте, в якій небезпеці опинялися люди, котрі в той час йшли вулицями чи їхали кіньми! І панну Агнелю під кокаїном… шмагали?

Клим зітхнув.

— От не хотів же вам нічого казати, дурень. Тільки збив з пантелику. У мене питань так само багато. Більше, ніж у вас, повірте. Та поки єдиний висновок: ви праві. Точніше не скажеш — єдина донька нафтовика-мільйонера за життя справді дозволяла собі небезпечні ігри. Найпростіший висновок — бісилася з жиру. Але щось мені підказує: простим шляхом іти тут не слід. Так чи інакше, для мене Сілезький у цій ситуації — все одно не вбивця. Якщо я виконаю його прохання та знайду іншого, певнішого кандидата, Віхурі доведеться випускати пана Густава на волю. Ще й вибачитися, чого доброго. Як думаєте, він хоче так робити?

Шацький заперечливо мотнув головою.

— Отож. Бачте, як би я далі не повівся, матиму проблеми. Відмовитися не вільно, бо наживу ворогів серед львівських злодіїв, що небезпечно. Починати щось робити, аби виконати прохання, так само небезпечно. На заваді стане закон в особі комісара Віхури, помножений на особистий вплив Магди Богданович. Вона мене зі світу зживе, Шацький.

— Не гнівайтесь, пане Кошовий, але пані Магда для вас — найнебезпечніший противник.

— Чого ж гніватись, я ж сам це визнаю. І не знаю поки, як вийти з ситуації. Бо що б я тут не зробив, нічого не можна.

Шацький наморщив лоба і з таким виглядом узявся доїдати свою страву. Кошовий мовчки стежив, як дантист розправляється з м’ясом, вичищає хлібом підливу, допиває своє пиво, і час від часу кидав оком на тутешню публіку. Сьогодні було людно, але, на щастя, не гамірно. Всі присутні занурилися у власні розмови, і ніхто ні на кого не звертав уваги. Натомість Йозеф, доївши й допивши, теж глянув на всі боки, зараз уже не вишукуючи, хто б раптом за ним стежив, а оцінюючи зібрання. Зачепившись за когось оком, поцмокав губами, кивнув Климові на трійцю за дальнім кутнім столиком.

— Бачили їх раніше, пане Кошовий?

— Може, й бачив. Не звертав уваги.

— Даремно. То професор Манькевич, доктор Піньковський та інженер Турчанюк.

— Чим вони такі знамениті?

— Манькевич математично обраховує ймовірність великої війни в найближчі п’ять років. Піньковський так само доводить, виписуючи формули, що велика війна неможлива. Турчанюк, залежно від обставин, може стати на той чи інший бік. Їхніми формулами отой тутешній зошит списаний уже на третину.

— Хіба математика може довести, буде війна чи не буде? — знизав плечима Клим.

— Вони переконані — математика може все, якщо її правильно застосувати. — Шацький говорив цілком серйозно. — Та Бог із ними. Попервах трійця цікавила всіх, передусім газетярів. Потім — лише колег, фахівців. Тепер на них лише я звернув увагу, і лиш тому, що ви про них нічого не знаєте. Нас же переймають інші питання, хіба ні?

— Війна не менш важлива. Про неї чим далі, тим більше говорять.

— Вона нікому не потрібна, — повчально мовив Шацький. — Гляньте хоча б на Кракідали! Там почалися будівельні роботи, ламають старі будинки, зводять нові ошатні кам’яниці, і то — початок. Грошовиті люди мають великі плани, куди вкласти кошти. Жодна війна ще коштів не зберегла. Ми ж не про це говоримо тут, пане Кошовий?

— До слова, — зауважив Клим. — Це на слуху, погодьтеся.

— Цілком, — кивнув Шацький. — Але до наших справ давайте, ближче.