Розділ шістнадцятий Револьвер повинен стріляти

— Не шукаєте? А дарма! — Данькович викотив груди, перетворившись на пам’ятник собі. — Дарма, кажу! Може, ви прийшли за адресою! Може, це я, ось цими руками, задушив малу розпусницю! Хай її татусь також хильне людського горя! Не все нам ховати трагічно загиблих побратимів-трударів!

Запала тиша.

Кошовому здалося — биття його серця чують усі.

— Ви відповідаєте за свої слова, пане Даньковичу? — голос Лінди задзвенів. — Ви щойно при десятках свідків зізналися в убивстві. Ви при своєму розумі, хочу вас запитати? Ви, може, граєте вар’ята?

— Так! — він навіть тупнув ногою. — Не робіть із мене ідійота! Повторюю — так, я міг би вбити ту дівку! Мав для того всі можливості! Я ненавиджу її батька, як ненавидять його всі нафтовики Борислава! Я ненавиджу не лише його — хай бояться інші гнобителі трудового люду!

Лінда прокашлявся, обсмикнув поли пальта.

— У такому разі, пане Даньковичу, я наділений правом заарештувати вас і доставити до кримінальної поліції.

— Правом? Авжеж, правом ви наділені! Тепер давайте глянемо, як це у вас вийде! Побратими, ми дамо цьому типові чинити тут свавілля?

Далі події розвивалися стрімко — Клим не встиг устежити за перебігом.

Карл Лінда рвучко потягнув на себе стіл.

Не чекаючи цього, Назар Данькович втратив рівновагу, поточився.

Лінда смикнув ще раз — і ось Данькович уже незграбно валився вниз.

Досвіду в Лінди не забирати — не дав йому впасти, спритно підхопив за карк, потягнув догори. Тепер Данькович стояв поруч із ним, поліцейський міцно стискав його лікоть.

— Не треба, — у голосі Карла брязнули загрозливі нотки.

— Товариство, ви це бачите! — вереснув Данькович.

Розігріті до краю робітники посунули на Лінду щільно. Корчмар та інший персонал давно зникли з очей, і представник закону навіть формально не мав серед присутніх союзників.

Так само не мав зброї.

Голіруч впоратися з натовпом годі думати.

Ось уже хтось сіпнув Лінду за плече. З іншого боку теж ударили.

— Пропустіть, — відчеканив він. — Вимагаю пропустити.