Розділ одинадцятий П’ять хвилин на роздуми

— Одна хвилина.

— Ні-ні, стій! — Франц втиснувся в крісло, виставив перед собою тремтячі руки. — Я не думав, що вона серйозно! Вирішив — грається за звичкою! Чому б не показати все це бажаючим, ще й гроші заробимо… То я так думав, вона вважала інакше. Так, ми посварилися. Отже, виявився останнім, хто бачив Агнелю живою! Ну, не останнім, останній був той, хто її… Розумієш…

Кошовий повільно опустив револьвер, клацнув кришкою годинника. Покрутив кружальце в пальцях.

— Ти зараз боїшся мене, Франце. Навіть не мене — Сілезького, точніше — його людей. Отже, хто гарантує, що після тієї розмови з Агнелею ти так само не наклав у штани? Вона, як бачу, була з тих, хто не кидається словами. Погрозу могла втілити в життя. І не мала б проблем через викриття вашого таємного клубу. Пан Густав тихцем притиснув би тебе до нігтя, немов вошу. А приятельки знайшли б собі іншу розраду від нудьги. Агнешка добре навчилася подвійного життя, тож ризикував ти. Узяв ремінець із спальні…

— Та ні! — заволав Франц, рвучко подавшись уперед. — Ні! Коли вона пішла геть тієї ночі, тут, зі мною, лишилася одна пані. Дружина військового, полковника. Його саме відрядили до Відня, дітей вона на той час відправила до батьків у маєток. Лишатися тут їй було безпечно. Не можу назвати її прізвища! Але якщо йдеться про докази моєї невинності…

— Цить.

Кошовий заховав назад годинник, замислено покрутив у руці револьвер. Ніби все складається. Або — майже все.

— Агнеля поїхала звідси автомобілем? Бути не може. Він прикметний, у цій місцевості на «бенц» напевне звернули б увагу. Де ж тоді таємниця зустрічей, як її зберегти?

Тепер Франц, знову трохи заспокоївшись, скривив губи, імітуючи посмішку, підморгнув Кошовому.

— Ти таки мудрий чоловік, ким би не був. Вона то так само розуміла. Автомобіль завжди ставила у дворі трошки вище, там неподалік школа для дівчаток. Радомський — її меценат, дає якісь кошти на утримання. Не дивно бачити автомобіль у тій місцевості серед білого дня. А вночі… Хто придивляється вночі? Такі зустрічі, про одну з яких я тобі згадав, ночами відбувалися не часто. Швидше, виняток, бо полковник же відбув до Відня…

Віко смикнулося, Клим не звернув уваги.

— Геть звідси, — процідив крізь зуби.

— Прошу?

— Забирайся, кажу! Забудь цю адресу! З міста ані ногою, поки я не з’ясую все до кінця. Спробуєш — тобі ж гірше, у посіпак Сілезького довгі руки. Вони там, надворі, за тобою стежитимуть. Ти нічого не побачиш, тобі й не треба. Я все перевірю, знай це. Геть!

Друге «геть» було зайвим.

Франц підскочив, ніби дістав міцного копняка знизу. Озираючись, поквапився до виходу. Речі з кишені, включно із портмоне, лишив на столику, підхопив лише палицю. Уже біля виходу Кошовий зупинив його, вигукнувши:

— Стій!

Франц повернувся.

— Ключ від будинку.

Аж тепер Клим побачив — він досі стримів у замку. Франц демонстративно вийняв його, поклав на поличку для капелюхів біля вішака.