Розділ одинадцятий П’ять хвилин на роздуми

— Це не я, — повторив Франц. — У той день… тієї ночі я лишився тут. Із іншою жінкою. Агнеля була з нами, але того разу без вогника.

— Що це значить? Який потрібен вогник?

Франц знову ковтнув.

— Слухай… як тебе так… хто б не був… дарма… Я все розкажу, але ти мене відпустиш. Бо я тут справді ні до чого. Сам злякався, коли почув про Агнешку. Потім уляглося, ми вирішили зустрічатися тут надалі. Поки є така можливість, зроблено кілька ключів. Усі, хто сюди ходив, мали по одному.

— Хто — всі?

— Я не можу розголошувати імені дам. Тим більше, в них усіх чоловіки займають досить високі посади, мають гроші, владу. Не я винен, що жінкам із ними ситно, спокійно, але нудно. Повір мені… Повір, вони не причетні. Я дам сигнал, і клуб «Доміно» перестане існувати. Він без Агнелі на ладан дихає.

Клим вивудив із жилетної кишеньки цибулину годинника. Відкинув кришку, повернув циферблатом до Франца. Легенько торкнувся кружальця дулом.

— У тебе п’ять хвилин. За цей час я хочу почути про все, що тут відбувалося. Також — хто вбив панну Агнешку. Ти маєш це знати.

— Не знаю!

— Говори, що знаєш. Я вислухаю та вирішу сам, де там правда. І Боже тебе збав брехати! Я знайшов це місце, знайшов тебе — розкушу й твою брехню.

— Я не брешу!

— Кажи. — Кошовий знову повернув револьвер до Франца.

Той задихав важко, облизнув губи.

— Агнеля сама мене знайшла. Вона… є місце, де збирається богема. Нічого кримінального. Роблять різні театральні штуки за власними п’єсами, багато говорять про смерть. Читають вірші, не для широкої публіки. Мене в таких місцях знають, бо треба порошку… Кокаїну… — він шморгнув носом. — Агнеля бувала там. Захотіла нових вражень. Потім скаржилася на суцільну нудьгу. Війни, казала, на них усіх немає. Живуть, а для чого — не знають.

— Чотири хвилини, — відбив Клим.

— Ми стали коханцями, — Франц зачастив. — Ти собі не уявляєш… Ти ж був із жінкою? Про що я кажу — звісно, був, Господи! У мене теж їх було… Але такого до неї не відчував! Як із Агнелею, ні з ким не… Розумієш? Вона ж негарна… була… Сама скаржилася не раз і не два, в такі моменти… після того… ставала відвертою. Називала себе жінкою не для всіх. Казала — ще не знайшла того, для кого може нею стати. Купити, мовляв, може, кого завгодно за татові гроші. Та якби не батькові мільйони, від неї б кавалери вернули носи… Ідійоти, вони не знали, що втратили…

— Три хвилини.

— Потім з’явилася оця вілла. Агнеля навмисне затягувала сюди шляхетних панянок! Чуйка в неї — дай Боже! Ніколи не помилялася, запрошуючи до нас у гурт наступну… Спершу давала читати оті сороміцькі книжечки. Кому натякала, а частіше прямо казала — все це можна практикувати самим. Цікавість брала своє. Ми були тут по черзі, були всі разом, жінки з жінками — навіть до такого гріха доходило. Комусь потім ставало соромно, вони поверталися в родину, намагалися все забути. Агнеля вважала: так краще, перебісилися й заспокоїлися, виховна мета…

— Дві хвилини.

— А тоді Агнеля злигалася з Сілезьким! Мені байдуже, у нас же з нею… Сам знаєш… Розумієш… Тільки я звар’ював, так, зіграв вар’ята! Почав продавати найцікавіші знімки. Бо це — мистецтво! Художники продають свої картини! І потім, там же все одно ніхто нікого не впізнає, мене теж. Усі в масках. Думаєш, хтивці дивляться на лиця? Тільки Агнеля чудово знала походження світлин! Заборонила мені цим займатися! Не поширювати! Інакше погрожувала залучити свого Сілезького, аби мене врозумив!