Розділ одинадцятий П’ять хвилин на роздуми

— Вірю. Не треба.

Чоловік підвівся і, задкуючи, тримаючи руки перед собою долонями вперед, пройшов і за мовчазним наказом Кошового сів у те саме крісло, де щойно сиділа одна з його коханок. Тепер Клим міг роздивитися його краще. Весь у чорному, густе волосся, років під сорок, ніс гострий, підборіддя — також, очі чомусь червоні, видно, від недосипу чи внаслідок невпорядкованого життя. Колір одягу відтіняла молочно-бліда шкіра, що додавало Францові загадковості, навіть певної інфернальності. Принаймні, екзальтовані панночки, котрі піддавалися модним нині модерним течіям, могли сприйняти його саме таким.

— Зброя є при собі? — запитав Кошовий суворо.

— Нема.

— Виверни кишені.

— Для чого?

— Ще одне дурне питання — стрельну в ногу. В коліно.

Франц слухняно вивернув спершу кишені пальта, потім, трохи підвівшись, штанів, нарешті, розстебнувши верхній одяг — піджака. На столик із вигнутими ніжками по черзі були викладені картатий носовичок, портмоне, срібний портсигар, сірникова коробка, цупка листівка еротичного змісту, коробочка зубочисток та маленький скляний флакон, схожий на аптечний. Власне, він і був від аптекаря. Узявши його двома пальцями, Кошовий глянув на світло, нічого не побачивши, з красномовним виглядом потрусив, легенько підкинув, зловив розкритою долонею, затиснув у кулаку.

— Хочеш, угадаю? Кокаїн? Як там кажуть — благородний, га?

— Ти хто? — почулося у відповідь.

— Мене вже сьогодні питали про це. Тобі відповідати не збираюся. Досить того, що Густав Сілезький — мій добрий приятель. І варто мені лиш захотіти, за годину тут будуть його люди. Що скажеш?

— Мені все одно. Я не знаю ніякого Сілезького. Тим більше — його людей. В мене нема з ним жодних справ.

Франц оговтався так само швидко, як перед ним — Ружена, й тепер займав оборону, намагаючись виграти час та правильно оцінити ситуацію. Проте Кошовому вже остаточно набридло гратися й демонструвати гарні манери.

Револьверне дуло опинилося впритул до розбитої брови.

— Слухай мене, Франц ти чи як тебе справді звуть. Я знаю, що на цій віллі ти зустрічався з Агнешкою Радомською. Якби її не вбили незабаром після однієї такої зустрічі, мені було б усе одно, чим ви з нею та іншими нудьгуючими панянками тут займалися і в який спосіб розважалися. Але ти, Франце, погрожував їй. Тобі не подобався зв’язок панни Агнелі саме з Густавом Сілезьким. І це стало надто небезпечним для тебе. Ти береш шкіряний пасок із вашого арсеналу інтимних іграшок. Підстерігаєш Агнешку біля її будинку, в глибині Пекарської. Вона тебе не боїться. Здивована нічною появою, та подібні пригоди — її спосіб життя, тож не злякалася. Пустила тебе собі за спину. Ти накинув удавку їй на шию, бо, бачу, не слабкий чоловік. Потім виклав мертве тіло в автомобілі, така, як кажуть, імпреза. Остання забавка, штукарство. Знаєш, що ти зробив потім?

— Я й цього не робив, що ти верзеш!

— Про Агнелю й Сілезького мало хто знав. Як і про цей ваш клуб «Доміно». — Клим скривив рота в посмішці. — Ховаючи кінці у воду, ти почекав скільки треба. А потім знайшов спосіб повідомити поліції про зв’язок убитої з відомим львівським злодійським ватажком! Чудовий кандидат на вбивцю замість тебе, га, Франце? Як думаєш, побратими чи, коли хочеш, посіпаки Сілезького поставлять під сумнів моє припущення? Повірять вони мені — чи тобі? Тим більше що Сілезький дівчину не вбивав, і їм дуже кортить посадити когось у Бригідки на місце свого ватага. То як? Вийде в нас розмова?

Франц судомно ковтнув повітря. Гострий борлак на шиї сіпнувся.

— Я не вбивав Агнелю, — вичавив він із себе.

— Сілезький теж не вбивав. Повторюся: комусь краще, аби замість нього сидів інший підозрюваний. Тим більше, тут у вас розпусне кубло, порнографічні картинки… Поліції є чим займатися.