Розділ «Епілог. «Нe бійся, Маринко, я нічого тобі лихого не вчиню, а тіко уб’ю тебе!..» І раптом нагадає про себе шелестом птиці, що пролітає...»

Подала, їй — унизу дверей кругла дірка — якась рука, жовта й худа, плошку з водою.

Їжі забули подати, та вона й не хотіла її. Тільки жадібно пила, як загнаний звір, хлебтала жадібно і не могла загасити вогонь, що нуртував у її нутрі і пік її боляче і тяжко. І від нього не було спасу.

І днями — коли й ночами — стояла біля віконця-бійниці, дивилася на кавалок видимого їй світу білого.

...Сходило сонце — за кремлем, за його мурами, за Коломною, за Москвою-рікою, за Окою і Коломенкою, десь там, на Русі їхній дрімучій і загадковій, сонце сходило. Мабуть, їхнє. Руське. Бо її воно не гріло, а майже пекло. Ой, пекло, кляте руське сонечко! І де тільки вони його таке знайшли — пекуче. А втім, на Русі їхній все їхнє — ліси дрімучі, доли несходимі і всюди відьми, чорти-біси, різні духи, лєші, домовики, вовкулаки, водяники, упирі, змії гориничі... Все руське і руським духом просякнуте, чужим їй, ворожим і незбагненним...

З вузького вікна — радше бійниці — видно було їй бані церков та храми, дахи боярських та митрополичих палат. І повен двір озброєних бердишами (їхні леза спалахують проти сонця) стрільців, полонителів її. В ранковому небі пливли білі пухнасті хмаринки корабликами, як пливли вони і вік тому над Руссю, і віки тому, як пливтимуть вони і тоді, коли її не стане... Сісти б на яку з них і полинути... Куди? А куди завгодно. Хоч і на край світу, аби лишень подалі від Коломни, від Москви, від Русі їхньої, де вона необачно забагла стати царицею. І стала. Собі на радість і собі ж на горе. Радість була всього лише на кілька хмільних розвеселих днів, а горе — до кінця її життя. А втім, його у неї вже лишилося небагато. Пошвидше б надходив край. І — рятівне забуття...

На зубчатій стіні хазяйновито ходила знайома сорока — довгий хвіст, чорно-біле пір’я. Скрекотіла, за звичкою зазираючи у всі шпарки стіни — шукала там щось?.. Ой, сороко-білобоко, подруго моя єдина, не покидай хоч ти мене... Полетіла... Як у неї все просто. Змахнула крилами, знялась і полетіла. І ніякі мури її не зупинять, ніяка башта не ув’язнить...

Щаслива! Має крила та волю, то чому б і не літати.

І Марині так захотілося птицею стати піднебесною. Змахнула б крилами і полетіла. Додомоньку...

В ув’язненні їй часто привиджувався рідний край, що його вона залишила вісім років тому, — Самбір, Карпати...

Там стоїть і чекає її така затишна і надійна батькова фортеця.

Чула, як шуміли верховіттям навколо Самбора соснові бори. І бачилось їй, як донька тамтешнього князя, княгинька юна, пішла з фортеці подивитися, а який же він — світ білий? Пішла та й заблукала на свою біду в борах...

Поривалася їй допомогти, дівчаткові тому, що гинуло в нетрях, як раптом збагнула: таж то сама вона блукає нетрями, не знаходячи дороги, якої в неї вже й немає...

Та чомусь згадувався старець Варлаам, котрого вона випустила з темниці Самбірського замку, де він мав тихо й непомітно зотліти. Випустила, хоч він і був проти неї та її Дмитрія...

Ветхий дідок, божа кульбабка, який уже пахнув землею, кланявся, дякуючи їй за одержану волю («...и пана Юрья панья да дочи Марина... свободу мне дала...»), і їй на якусь мить від тієї згадки, видива того легше на душі стало. Виходить, недарма вона в цьому світі жила — одне життя, бодай і одне, але ж людське, — в цьому світі врятувати! І хай це мало — одне-однісіньке життя, — але в той же час це так багато, бо іншим і цього, бува, не дано...

Невідомо, як Марина Мнішек, молода жона молодого царя і сама цариця, графиня із Самбора, закінчила земне своє життя, коротке, але таке багате на карколомні злети і такі ж падіння: у Москві чи «на Москві»? Чи, як за легендою, в Коломні. Ніхто не знає, де вона похована, як ніхто не знає, від чого урвалося її земне життя — від лютої змії-туги в неволі чи їй «допомогли» піти з цього світу?

І те могло бути, і те. Але одне ясно: десь справді вона «умре на Москве». І туга її могла забрати на той світ, і підісланий кат міг накинути на шию шовковий шнурок.

Доки в іншому Кремлі, у тому, що з великої літери, у Московському, гадали бояри, що з бранкою коломенською краще зробити — суд над нею влаштувати і всім миром на плаху «воровку» спровадити чи залишити все як є, хай голод-спрага все докінчить, чи убивцю підіслати із шовковим шнурком, усе міг вирішити мороз. Зима 1614 року рано завітала в Підмосков’я, видалась не лише сніжною, а й скажено лютою...

Вдарили морози. Усіма забута, заперта в холодній кам’яній башті, легко зодягнена, Марина не могла там довго протриматися.

Якщо протрималася, то одну ніч — не більше. Вочевидь, її не стане наприкінці 1614 року, в грудні місяці. Але ніхто в Коломні не знав, що сталося з царицею Мариною і де вона поділася. Оскільки ж на кремлівських мурах завжди сиділи сороки, то й виникла легенда, що вона, чаклунка і відьма, перетворившись на сороку, літає — і досі літає — у світі білому.

Недарма ж народна яса вважала її відьмою-чародійкою. Недарма ж і досі живе легенда, що вона, перевтілившись у сороку-білобоку, вилетіла через вузьку бійницю восьмиярусної башти Коломенського кремля і, знявшись над тим кремлем, над Коломною, розтанула у високому небі...