Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Люблю дивитися,

Люблю дивитися,

Як ти ідеш по воду...

Подумала так і засміялась — сама до себе.

А тут і бабця Софія, як вирнула.

— Не вередуй, моя красулечко, — ласкаво казала, як співала: — Не до кожної дівки царевич залицяється. А що не файний він парубок, то... Звикнеш. Та й чує моє серце, він добрий душею. Бо змалку натерпівся лиха.

Марина й покартала себе: чого це вона справді причепилася до царевича? Хлопець як хлопець. Не красень, але й не потворний. Загалом згодиться. Просто треба до нього ще придивитися і звичайно ж звикнути, і все тоді стане на свої місця. Головне — що він царевич. Все інше — у тім числі і його вигляд — не суть важливо. Як бабця Софія каже: з лиця воду не пити. Або ще: краса до вінця... А бабця мудра, тож Дмитрія так треба й сприймати. І — не забувати, не забувати, хто він і якого роду, і що чекає його жону, якщо він стане царем. Ось це головне, все інше — не варте уваги.

Як свідчитиме капітан Жак Маржерет, який пізніше служитиме у царя Дмитрія начальником одного із загонів його охорони, Дмитрію «було близько 25 років, бороди зовсім не мав, був середнього зросту, з сильними і жилавими членами, смаглявий лицем, у нього була бородавка біля носа, під правим оком, був вправним, великого ума, був милосердним, але й спалахував, хоч швидко й відходив, щедрий; нарешті був государем, який любив честь і мав до неї повагу. Він був честолюбивий, намагався стати відомим потомству...»

Інше свідчення поляка, який перебував у почті Марини Мнішек:

Дмитрій «зросту швидше був малого, аніж середнього, з круглим і смаглявим лицем, з понурим поглядом, малими очима, русявий волоссям, без вусів і бороди; правда, він був молодим, але все ж з бабським лицем...

За своєю природою він був ласкавий, рухливий, запальний, схильний до гніву, тому збоку й здавався жорстоким; але потім, коли перед ним поступалися та ще виявляли покірливість, — милостивий. Він був повний зарозумілості і чванливості, щедрий, але більше на словах, як на ділі... В житті поміркований, пиятики уникав, але у відношенні до жіночої статі, кажуть, був менш витриманим... У звичайних справах виявляв вірні од природи судження і знання від природи, велеречивий, він залюбки багато говорив, легко вислуховував кожного. До воєнної справи мав велику любов...»

В кінці 1603-го — на початку 1604 року, поселившись у Самборі у воєводи Мнішека, царевич багато з ним бесідував: клявся, що неймовірним багатством — як стане царем — віддячить своїх благодійників.

25 травня 1604 року Дмитрій видав нарешті воєводі Юрію Мнішеку розписку про те, що при досягненні царського престолу в Москві він гарантує йому виплату одного мільйона злотих. (Забігаючи наперед, можна сказати, що нічого зі своїх обіцянок царевич Дмитрій, ставши — хоч і ненадовго — царем, так і не виконає, — але це інша тема.)

А ще в розписці йшла мова про те, що Юрій Мнішек та його потомки будуть прирівняні у правах з потомками короля Сигізмунда III. Вже тоді царевич Дмитрій, попри те, що на Русі його вперто йменували самозванцем, врочисто титулувався:

«Мы, Дмитрий Иванович, Божею милостию царевич великой Руси, Углицкий, Дмитровский и иных, князь от колена предков своих, и всех государств московский государь и дедич». (Себто великий землевласник.)

Обіцяючи женитися на Марині Мнішек, царевич Дмитрій (а ми будемо так його титулувати) підтверджував свої обіцянки клятвами в ім’я Трійці:

«Усмотрели есме и улюбили себе, будучи в королевстве Польском, в дому чесны, великого роду, житья честного и побожого приятеля и товарища, с которыми бы мне, за помичью Божиею, и милости и любви неприменяемой житие свое проводити, ясновельможную (ее милость) панну Марину Мнишковну... дочь ясновельможного пана Юрия Мнишека, Львовскаго, Самборскаго, Меденицкаго и проч старосты, жуп (старшина, начальник округи) Руских купника... которого мы, испытавши честность, любов и доброжелательство (для чего мы взяли его за отца); и о том мы убедительно его просили, для большего утверждения взаимной нашей любви, чтобы выщереченную дочь свою панну Марину за нас выдал замуж...» (В оригіналі царевич просив воєводу поетичніше: аби той дозволив «поміняти» її милості статус дочки на становище жони.)

Ні, таки не сподобався бородавчатий жених Марині одразу. Не сподобався, але все ж погодилась за нього вийти. Батько на тім наполіг. Умовив дочку, що є вищі інтереси за дівочі — сподобався — не сподобався. Виходь! А вона була слухняною дочкою свого батенька. Як родитель скаже, так і чинила-робила. Сказав виходити заміж за московського царевича, вона й дала згоду. Противитися волі батька не звикла. Не так була вихована. А батько з її заміжжя — та й до всього ж такого престижного, що ще престижнішого за нього годі й шукати! — за московського царевича мав одержати вигоду. Ще і яку! Та й хто б на його місці з такого родичання та не отримав би вигоди!

У травні 1604 року, як квітли вишні, відбулася попередня домовленість. Претендент на її руку і серце підписав шлюбний контракт, за яким на знак вдячності вдруге пообіцяв батькові Марини виплатити один мільйон злотих, а також віддати своїй жоні Смоленське і Новгород-Сіверське князівства. А ще — як вона дала згоду — міста Новгород та Псков разом з думними людьми, дворянами, духовенством, з передмістями і селами.

Ще й пообіцяв Марині, що Новгород і Псков будуть назавжди позбавлені від опіки Москви. Себто уділ закріплювався за нею «на віки вічні» — це ж треба! (Як пізніше, вже в радянські часи, один з героїв фільму «Іван Васильович змінює професію», звертаючись до царя — за кінострічкою — лжецар, — у гніві праведному вигукне: «Ты что же это... казенные земли раздаешь?!»)