Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Але Марину — шістнадцятилітню дівчину! — це чомусь не цікавило. Як і кохання до неї царевича.

Не юноше кипящему, безумно

Плененному моею красотой,

Знай: отдаю торжественно я руку

Наследнику московского престола,

Царевичу, спасенному судьбой.

Уявляєте? Молода та рання. В шістнадцять літ такі вимоги. Не любові, а вигоди й користі.

Це, звісно, ображає царевича, який гаряче закохався в дочку воєводи, ображає, що «сан, а не меня, / Избрала ты». Та й кого б на місці царевича та ще на такому романтичному побаченні це б не образило! (Вважається, що Пушкін — на відміну від Карамзіна — змусив Дмитрія закохатися в Марину, тоді ж як він насправді захопився нею з першого погляду.)

Марина зневажливо величає його «бедным самозванцем», заявляє: «у ног своих видала Я рыцарей и графов благородных; / Но их мольбы я хладно отвергала (все це її вигадки, уяви, щодо рицарів і графів благородних). / Не для того, чтоб бедного монаха...», мовляв, покохати. І далі вимагає, аби «бродяга безыменный» (Господи, як вона зневажливо ображає царевича!) зізнався, чи царський син він насправді.

Самозванець заявляє, що «ни король, ни папа, ни вельможи / не думают о правде слов моих. / Димитрий я иль нет — что им за дело? / Но я предлог раздоров и войны. / Им это лишь и нужно: и тебя, / Мятежница! поверь, молчать заставят...».

Після цього Марина гордо і велично раптом заявляє, що вона нарешті чує «речь не мальчика, но мужа... / Пора, пора! проснись, не медли боле; / Веди полки скорее на Москву — / очисти Кремль, садись на трон московский; / Тогда за мной шли брачного посла... Пока тобой не свержен Годунов, / любви речей не буду слушать я».

Що й говорити, молода та рання. Така практична, що аж вуха в’януть слухати її вимоги. Як то бідному царевичу сіє було слухати, адже він сподівався, що вона його покохає як юнака, а не як царевича, який «очистить» трон і посадить її біля себе. Гм...

Залишившись сам, Самозванець — нарешті його прорвало! — в чому тільки не звинувачує Марину, якій мить тому клявся в ніжній і вірній юнацькій любові:

Нет — легче мне сражаться с Годуновым

Или хитрить с придворным езуитом,

Чем с женщиной — черт с ними; мочи нет.

И путает, и вьется, и ползет,

Скользит из рук, шипит, грозит и жалит.

Змея, змея!.. Недаром я дрожал.

Она меня чуть-чуть не погубила.