Розділ «Повість перша. Самбір. У замку королівського старости»

Цитата — як інформація для роздумів

«...А ось тепер цікаве запитання: звідки відомо, що царевич Дмитрій страждав епілепсією? Дивовижно, але дані про цю хворобу царевича усіма істориками беруться тільки з «углицької справи». Всі свідки дружно стверджували, що Дмитрій страждав «падучою» хворобою, але невідомо, чи була ця хвороба вродженою, а якщо ні, то все одно неясно, з якого віку він захворів, — а чи хворів царевич Дмитрій на епілепсію взагалі? Чи не була ця «падуча» симуляцією, що робилася з намови матері та інших осіб, зацікавлених у створенні образу «хворого царевича»? В ту епоху ставали дорослими. рано, і син Івана Грозного міг бути здоровіший розумом, як його ровесники нині, а мова йшла про трон — у таких випадках принци (царевичі) будь-яких країн, виховані з раннього дитинства відповідним способом, і поводилися відповідно до обставин. Деякі історики гадають: царевич Дмитрій не загинув в Угличі, а був підмінений з метою майбутнього захоплення влади сімей­ством Нагих...» («100 великих загадок истории». — Москва: «Вече», 2002).

Ця версія також пояснює, чому царевич Дмитрій ні в монастирях, де він перебував роками, ні в Польщі, де пізніше з’явився як чернець Гришка Отреп’єв, ні під час походу на Москву, ні за свого царювання в Кремлі ніколи не хворів на «падучу». Нападів епілепсії у нього — жодного! — ніхто й ніколи не спостерігав. Він був абсолютно здоровим молодим чоловіком. То де ж поділася його епілепсія, якою він буцімто страждав в Угличі за свого малолітства? Царевич вилікувався? Але ж відомо, що від епілепсії — навіть за сучасних досягнень медицини — не виліковуються.

Запитання, запитання...

2 червня 1591 року «Освячений собор» і Боярська дума ухвалили: «Царевичу Дмитрію смерть учинилась Божим судом». На тій підставі (використавши висновок урядової слідчої комісії) Боярська дума так і ухвалила: «Судьба царевича была в Божьих руках, а на все Его воля».

Коротко і... не зовсім ясно. Власне, зовсім не ясно, адже протоколи слідства так і залишилися таємницею для сучасників. У народі знали тільки про смерть царевича — несподівану, нез’ясовану і загадкову.

Згодом до Москви урочисто-шанобливо привезуть мощі нового чудотворця святого великомученика Дмитрія, царевича з Углича. Буде збудована — з роками — вельми гарна церква царевича Дмитрія на Крові в Угличі.

І ось починаючи з 1602 року в Москві почали ширитись чутки, що царевич Дмитрій тоді в Угличі у 1591 році, себто одинадцять років тому, насправді врятувався і всі ці роки переховувався у надійних людей та по монастирях, а це й об’явився.

Царем тоді в Московії був Борис Годунов.

Борис Годунов (1552—1605)

Годунови належали до захирілого боярського роду, але один з них, Дмитрій Годунов, потрапив в опричний корпус і зробив при дворі Івана Грозного непогану кар’єру. Його небіж Борис після смерті батька увійшов у сім’ю дядька і рано опинився при дворі. Пізніше він побрався з дочкою Малюти Скуратова, а його сестра стала жоною царевича Федора, чим він значно зміцнив своє становище. Він і далі успішно просувався по службі, не дивлячись на небезпечну близькість до підозрілого царя та його опричників, і в тридцять років став боярином.

Після смерті Івана Грозного виявився біля самого керма влади. В результаті найгострішої боротьби в боярській верхівці він до 1595 року при Федорі Іоанновичу (синові Івана Грозного) став фактичним правителем Московської Русі. Годунову вдалося отримати перемогу над суперниками, організувавши справу так, щоб патріарх Іов «умовляв» Бориса прийняти корону. Тут він сповна виявив свої здібності майстра закулісних інтриг, політичних комбінацій, вмілого поєднання силових засобів з підкупами й умовлянням. У роки правління Федора і в перші роки свого царювання Борис Годунов чимало зробив для зміцнення Московської. держави та дворянства, здійснив успішні зовнішньополітичні заходи, розширив торгові відносини з європейськими державами. Його повелінням були закладені міста Царицин, Самара, Саратов, Томськ та ін.

Але його заходи, спрямовані на прикріплення до землі селян і зміцнення кріпосного права, привели до збідніння населення, а неврожаї 1601—1603 років і страшний голод поставили країну на межу загибелі. З’ява Лжедмитрія I і війна, що почалася, довершили справу: Борис Годунов, який багато хворів, помер у квітні 1605 року від апоплексичного нападу.

Звинувачення в тому, що Борис Годунов був винуватцем загибелі малолітнього царевича (за умови, що царевич Дмитрій і справді тоді загинув) в Угличі, які поширювалися і за його життя й міцно увійшли в народні передання та пізнішу історію, не можуть вважатися доведеними фактично. І не підтверджуються сучасними дослідниками. Більше того, нині визнано, ще смерть Дмитрія не була в інтересах Бориса і не входила у його плани.

Та й до всього ж правителем Московської Русі в рік загибелі царевича Дмитрія, як і пізніше, аж до 1598 року був Федір Іоаннович...

Цар Федір Іоаннович (1557—1598)

Федір, син Івана Грозного був останнім царем з роду Рюриковичів. До загибелі старшого брата Івана, убитого Грозним, йому була приготовлена доля удільного князя подалі від Москви.

Він був одружений з Іриною Годуновою, сестрою Бориса і племінницею близького до царя боярина Дмитрія Годунова. Дітей у них не було, і коли Федір виявився спадкоємцем престолу, Іван Грозний надумав його розлучити з дружиною, але син учинив спротив батькові. Від народження він був розумово і фізично неповноцінним: «скорбєл ногами». (Хоча, як точніше — головою.) Він був дуже набожним, але при цьому любив дикі забави, що нерідко закінчувалися кров’ю, та «потехи» на кшталт бою мисливця з ведмедем. Блідий на вид, він завше посміхався, і його посмішка просто сяяла, вражаючи оточуючих своєю неприродністю. Грозний справедливо вважав, що син його Федір не здатний керувати державою, тож у заповіті призначив опікунську раду в складі чотирьох бояр-регентів, членів Боярської думи. Коронація відбулася 31 травня 1584 року. Хворобливий, слабкої статури Федір не витримав довгої церемонії і передав знаки царської влади — скіпетр і державне яблуко — двом боярам. Він узагалі не був готовим до ролі царя, не вмів владарювати, йому не під силу було виконувати навіть двірцеві ритуали, що були надто обтяжливими для нього, слабака із слабаків. Тож Федір в основному віддавався релігії. За його розпорядженням на Русі було засноване патріаршество (першим прийняв цей найвищий духовний сан митрополит Іов.)

Федора називали «тихим», себто недоумкуватим. Проте роки його правління відзначилися найгострішою боротьбою за вплив між боярськими кланами та зміною «головних осіб». До цієї боротьби приєднувалися міські низи, постійно чинився розбій у державі, як нині кажуть, порядка не було й на гран. За часів царювання Федора Русь вела війни із Швецією, кримськими татарами і турками, на півдні з’явилися нові фортеці, почалося успішне завоювання (власне, продовжилося) Сибіру.

Жорстока боротьба серед бояр не затихала й на день. В результаті перемогу отримав Борис Годунов і його оточення. Впливом на слабоумного царя Борис завдячував своїй сестрі, цариці Ірині, яка мала над мужем велику владу.